Саме його й не вистачає сьогодні в осмисленні всієї вітчизняної та світової історії, тоді як сучасні виклики внутрішнього та зовнішньополітичного характеру вимагають переходу до глибшого розуміння прожитого народом. У його цілісній повноті як результаті всієї історичної спадщини. Без жодних спроб продемонструвати «задушевне бажання з безпечної відстані звести рахунки з минулим, вдарити мертвого лева», сповідуючи принцип, що «будь-який наклеп на переможених сприймається прихильно». І з розумінням того, що історія виправдання не потребує, так само як і фальшивомонетників від науки або історичного ревізіонізму.

Критично важливо позбутися не лише зайвої забудькуватості чи надмірного запам’ятовування, вибіркової моральної амнезії, за якою приховується небезпека того, що американський історик Йосеф Хаїм Єрушалмі назвав «терором забування». Як приклад такого забування можна нагадати випадок, коли генерал Шарль де Голль раптово змінив свою думку і вирішив, що Франція визнає незалежність Алжиру. Розповідають, що, протестуючи, один із його радників вигукнув: «Але було пролито стільки крові!». На що де Голль відповів: «Ніщо не сохне швидше за кров». Можна ще заглибитися в історію — в Нантський едикт, виданий Генріхом IV в 1598 році, який повинен був покласти край релігійним війнам у Франції. Генріх IV просто заборонив усім своїм підданим, як католикам, так і протестантам, згадувати про це: «...спогади про все, що сталося по той і інший бік з початку березня 1585 року до нашого коронування і протягом інших попередніх смут, буде згладжено, ніби нічого не сталося». Принагідно зауважимо, що у повоєнні роки ХХ століття запровадження подібних практик історичної амнезії щодо окремих подій та явищ недалекого минулого мало місце також в Німеччині, Японії, а також інших країнах з гітлерівської коаліції.

Можливо, деякі події, факти та випадки корисніше було б забути. Але в суспільстві прийнято мало не поклонятися перед необхідністю пам’ятати. З огляду на це, Девід Ріфф запитує: «Але хіба неможливо уявити, що якби люди у всьому світі витрачали хоча б дещицю тієї енергії, яку вони витрачають на те, щоб забути те, що вони нині намагаються пам’ятати, ситуація в найгірших місцях нашої планети стала б набагато кращою?». Однак реальність така, що на це питання немає і, очевидно, не може бути однозначної відповіді, що добре видно на прикладі тієї самої радянської історії. Напевно, мають рацію ті вчені, які вважають, що справжнє її осмислення «стане можливим лише тоді, коли до неї можна буде ставитися лише з суто академічним інтересом, як до далекого минулого».

Очевидно, що такі праці можна розглядати й оцінювати як пізній продукт інтелектуального та політичного розкріпачення їхніх творців. А заразом і як спробу вписати себе в історію. Професор кафедри славістики Каліфорнійського університету Берклі І. Паперно — автор книжки «Радянська епоха в мемуарах, щоденниках, снах. Досвід читання» — зазначає:

Особливо якщо враховувати ту обставину, що в «ситуації розпаду радянської влади відчуття кінця пов’язувалося і з катастрофами минулого, які були розкриті в 1990-ті роки..., і з величезними труднощами теперішнього моменту, і зі страхом перед майбутнім, який часто набував апокаліптичного забарвлення». Відповідно потрібно «звернути увагу на ослаблення відчуття сучасності... з огляду на поглинання історичним минулим та апокаліптичний страх перед майбутнім: багато хто з тих, хто взявся за опис пережитого, відчувають вакуум сьогодення».

Вчені чи не в один голос говорять про те, як важливо уникати політизації історичних знань, їхнього перетворення на аргументи для нав’язування «правильних» оцінок масовій свідомості. Особливо, мабуть, з тієї причини, що їх активно намагаються насаджувати політики, підміняючи собою професійних учених. Посилаючись нерідко на те, що в історій, написаних ними у ХХ—ХХI століттях, виявився недовгий вік, що внаслідок зміни панівного світогляду потрібна зміна образу минулого. Дослідники, яких теоретично наставляє Захід, взагалі посилено просувають нову концепцію вітчизняної історії, покликану у такий спосіб забезпечувати історичний суверенітет і відокремлену історичну політику нових держав. В принципі постановка питання про формування власної національної історії є закономірною і першочергово необхідною для новопосталих державних утворень, що вийшли з-під впливу метрополій та визначили курс на самостійне існування.

Як засвідчує практика, така робота пов’язана зі значними труднощами і спокусами – натягувати на себе спільне минуле, відрізати незручні історичні моменти, заглиблювати свій державницький родовід. Героїзувати його, канонізувати власних героїв і т.п. Утім, історіописання хоча й вважається благородною справою, але воно не завжди уникає політичних прийомів. Як тут не погодитися з думкою антрополога О.Юрчука про необхідність відкритої політичної дискусії з деколонізації нашої історії. У чому полягає наше минуле, у чому його позитивна й негативна спадщина, як працювати з памʼяттю, які відносини були всередині Радянського Союзу з іншими республіками, як працювала путінська авторитарна система і т.д.

Мабуть, звідси й демонстрація багатьма знаними особистостями зневажливого ставлення до історії, що, зокрема, знайшло відображення у словах швейцарського історика культури Я. Буркхардта:

І не в останню чергу, судячи з усього, через те, що дослідники піддають забуттю принцип історизму, який розроблявся ще у філософських системах Дж.Віка, Вольтера, Ж.Ж.Руссо, Д.Дідро, Г.Фіфте, Г.Гегеля, А.Сен-Сімона, О.І.Герцена. Та отримав розвиток з марксистських позицій у працях нині «неформатних» К.Маркса, Ф.Енгельса і В.І.Леніна. Так, Ленін писав: «…Не забувати основного історичного зв’язку, дивитись на кожне питання з точки зору того, як певне явище в історії виникло, які головні етапи в своєму розвитку це явище проходило, і з точки зору цього його розвитку дивитися, чим дана річ стала тепер». А Маркс і Енгельс взагалі пов’язували принцип історизму з усіма сферами існування об’єктивної реальності – природою, суспільством та мисленням. «Ми знаємо лише одну єдину науку, - зауважували вони, - науку історії. Історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи та історію людей. Однак ці сторони нерозривно пов’язані; до того часу, поки існують люди, історія природи й історія людей взаємно обумовлюють одна другу».

Тепер у підручниках можна тільки один раз згадати, що існувала Київська Русь, а далі називати її Руссю. Також лише один раз дозволяється “згадати, як ми рятували Київ, але говорити про якусь самостійність України як держави вже не можна”. Все це та інше робиться на виконання настановок В.Путіна про необхідність мати “єдиний канонічний підхід до основних, фундаментальних, життєво важливих для нашої країни історичних епох”.

Намагання утверджувати «єдино правильне вчення» — наочне підтвердження якраз безперервної битви за історію, яка, втім, у всьому світі ніколи не припинялася. Вона позначена лише тимчасовими перемир’ями та прихованою ворожнечею. Радянський, а за ним і пострадянські приклади особливо свідчать, що кожна нова влада завжди починає з витравлення пам’яті про попередників та інші незручні постаті, тобто з виправлення минулого шляхом зміни насамперед політичного іконостасу. Викинутих на «звалище історії» героїв замінюють нові — знову-таки незламні патріоти й невтомні дбайливці про батьківщину і народ.

При цьому майстерність політичного жонглювання виявляється у «мистецтві» відбору «історичного матеріалу». Жертви пропаганди минулих часів перетворюються на історичні величини як підтвердження правильності нового політичного курсу. Для цього повернутими героями прикрашаються вулиці, площі, військові частини, навчальні заклади, колективи та пам’ятники (останні стають обов’язковими чи не в кожному населеному пункті, як раніше статуї Леніна).

Безперечно: кожна епоха потребує співзвучних часу героїв. Їх заміна веде «до трансформації ідентичності», оскільки постає «нове колективне розуміння минулого й сьогодення», для чого «герої потрібні обов’язково національні». Але це має відбуватися не так, що кожна наступна влада отримує одночасно сертифікат на їх визначення і вшанування, як і подій, на свій розсуд. Відповідно робота з переробки історії виходить безперервною, «де «свої» і «чужі» — поняття хитке, мінливе, ця битва не закінчується. Скажуть, дякувати Богові, що вона безкровна. На жаль, часто це «авангардні бої», ідеологічна «розвідка боєм», а що там за нею піде, хто ж скаже».

За винятком країн Балтії, України та Польщі, решта Європи не знає практики інститутів національної пам’яті, хоча це не означає відсутності у європейців проблем із трактуванням минулого, а також з постановкою історичної освіти. Річ в іншому — у тому, що, на думку вчених, це значною мірою політизовані та ідеологізовані організації, які мають небагато спільного зі свободою наукової творчості, а орієнтовані на просування відповідних, політично забарвлених історичних концепцій та наративів як «вакцин» проти комунізму. До того ж вони є елементом цензури та своєрідним інструментом державного втручання у зміст дослідницької роботи, виконуючи у такий спосіб функції, схожі на ті, які належали компартійним ідеологічним підрозділам.
Інститути, які, здавалося б, покликані давати об’єктивні оцінки комуністичним режимам, здебільшого займаються слідством, перетворюючись на своєрідні підрозділи правоохоронних органів. Ними ініціюються рішення щодо демонтажу пам’ятників, заборони попередньої символіки, перейменування населених пунктів, вулиць та площ. Усе це обертається додатковими лініями суспільних розколів, поділом громадян на правильних і неправильних.

Такі намагання розрізати пуповину, що з’єднує з минулим, за допомогою не найкращих практик минулого, очевидно, нагадують, що головна небезпека для політичного устрою походить від ідеологічної ерозії. А вона неминуча при ослабленні «уваги» до науково-творчої інтелігенції і, як наслідок, — до історії, літератури, гуманітарної сфери загалом. Не випадково ж письменник Ю. Нагібін зазначав у своєму щоденнику: «Це підтверджує мою давню думку про ненормальність реального життя та всевладдя літератури, яка зовсім не відтворює, не відображає, а творить дійсність. Іншої дійсності, крім літературної, немає. Ось чому наше керівництво прагне виправити літературу, а не життя. Важливо, щоб у літературі все було добре, а як було насправді, нікого не цікавить».

Зауважимо, що маса суперечок у Польщі навколо того ж таки Гросса і, власне, про відповідальність поляків за винищення євреїв точаться з 2001 року. І лише у 2019 році польська прокуратура припинила справу стосовно цього експерта з Голокосту, який «погодився з тим, що під час Другої світової війни поляки вбили більше євреїв, ніж німці». А коли 2018 року польський уряд виніс на розгляд закон, який забороняє приписувати нацистські злочини полякам чи польській державі, вибухнув міжнародний скандал. Критики цього акта, який був суттєво пом’якшений внаслідок обурення, стверджували, як вказує у статті Метью Дей для The Telegraph, що «уряд намагається приховати злочини, скоєні поляками в період нацистської окупації, і перешкоджати історичним дослідженням».

Такі приклади вказують не лише на живучість, а й на активне відродження в сучасній політиці принципу: історія — це те, що відповідає національним інтересам, проголошеним сьогодні, а все решта — ревізіонізм. Отже, її призначення — служити розбудові ідеологічних конструкцій держави, обґрунтуванню легітимності режиму. Показовий у цьому сенсі факт: «У Болгарії концепція «турецького ярма» була одним із наріжних каменів сучасної історії. Але навіть наріжні камені, маючи достатньо засобів, можна зрушити у правильному напрямі. Економічно слабка Болгарія сьогодні стає дедалі залежнішою від Туреччини. Туреччина здобуває лідерські позиції не тільки в болгарській економіці, а й у ЗМІ. І тепер болгарські історики пишуть замість «турецьке ярмо» — «турецька присутність». Скільки болгар було знищено під час цієї «присутності», продано в рабство, скільки зруйновано християнських церков, сьогодні не заведено говорити».

Переважно цим і можна пояснити, як зазначає професор Єльського університету Т. Снайдер, зростання міжнародної кількості так званих «законів пам’яті»: дій урядів низки країн, спрямованих на те, щоб керувати громадським тлумаченням минулого. Такі заходи діють шляхом утвердження обов’язкових поглядів на історичні події, заборони обговорення історичних фактів або їх інтерпретацій та надають розпливчасті керівні принципи, які мають на меті самоцензуру. На початковому етапі такі закони, як правило, розроблялися для заборони правди про групові жертви. Найпомітніший приклад серед них — це закон про кримінальне переслідування за заперечення Голокосту, прийнятий у Німеччині 1985 року. Не дивно, що інші країни наслідували цей прецедент і заборонили заперечення інших історичних злочинів. Деякі прихильники свободи слова не схвалювали західнонімецького закону; інші закони такого плану, що були за ним, заперечувалися на тій підставі, що Голокост належав до особливої категорії історичних подій. Тим не менш, резюмує такі свої роздуми професор, «ці ранні закони можна було виправдовувати хоча б на підставі того, що вони є спробою захистити слабшого від сильнішого, а історію — від пропаганди, що перебуває під загрозою».

У другій половині 1980-х – початку 1990-х років німецький досвід конструкції загальноєвропейського наративу розглядався у багатьох аспектах як зразковий. Його «пропрацювання минулого», усування «білих плям» та обговорення «темних сторінок» були не просто моральним імперативом, але й необхідною умовою успішного майбутнього розвитку суспільства. Як зауважує доктор історичних наук О. Міллер:

Однак цей консенсус під тиском нових членів ЄС зруйнувала східноєвропейська культура з її «історією двох тоталітаризмів», за якою злочини нацизму урівнювались зі злочинами комунізму, а ГУЛАГ з Голокостом. Відповідно до неї, «в ролі головної, якщо не єдиної жертви виступала саме своя нація, і націоналізм був стрижнем цієї політики пам’яті». Така історична політика у новій інтерпретації перетворилась на частину політики як такої – на внутрішній і міжнародній арені. І зводиться до агресивного утвердження «гідності», «травматичного досвіду», домагання переваг чи компенсацій за минулі несправедливості, захисту зневажуваних почуттів.

Саме звідси корені незвичайної активності країн Східної Європи у продукуванні законодавчих актів, що ставлять під заборону спроби заперечити певну інтерпретацію, запропоновану національними наративами. Вони активно та витончено експериментують як з традиційними формами (музеї, підручники, меморіали), так і з новими інституціями (Інститути національної пам’яті, «комісії правди», комісії з підрахунку шкоди від окупації тощо).

Принагідно зауважимо, що тема компенсацій в останні роки набула нового поширеного звучання. У Латинській Америці, Африці, Азії, країни яких почали виставляти рахунки своїм колишнім колоніальним господарям за їх пограбування. А що все це було 200-300 років тому, жодного значення до самого змісту питання не має. Грабували? Знищували? Тепер, як мінімум, публічно розкаюйтесь, допомагайте фінансово. Те, що низка франкомовних країн Африки домоглась повернення на свої території раніше вивезених рідкісних музейних експонатів – лише перші спроби «репарацій за принизливе минуле». Тепер найбільша іспаномовна держава світу - Мексика (в ній мешкає 137 млн. людей) - вирішила нагадати Іспанії про «200 років колоніального гноблення й пограбування країни ацтеків та майя». Подібний досвід, нагадаємо, вже є у корінного населення в Австралії та Новій Зеландії, а також частково Канади, де багато чого роблять для поліпшення матеріального становища індійців, полінезійців та інших аборигенів.

Своє розширене тлумачення «законів пам’яті» у вигляді створення та запровадження офіційного історичного наративу — єдиного державного підходу до історичної просвіти, контрпропагандистських заходів, профілактики «фальсифікації історії» демонструє Росія.

У центрі її політики — уславлення досягнень радянської епохи, передусім перемоги у Другій світовій війні.

Варто лише погортати книги, об'єднані під загальною назвою «Міфи про Росію», відомого в російських історико-політичних колах В. Мединського, і багато що в цьому плані стане зрозумілим. Виявляється, що, вибудовуючи «єдино правильний історичний наратив», на цьому можна чимало заробляти». Тоді як зазначається у доповіді «Злочин проти історії» Міжнародної федерації за права людини, що об’єднує 178 правозахисних НКО у понад 120 країнах, «зменшуються або виправдовуються масові злочини, вчинені радянським режимом, зокрема сталінський Великий терор. Нині, — пояснюють укладачі документа, — державна влада провадить агресивну політику у сфері історичної пам’яті, яка не лише маргіналізує альтернативні точки зору, а й наражає на серйозний ризик усіх незалежних істориків, публіцистів, журналістів, активістів громадянського суспільства та НУО, які працюють над темою історичної пам’яті».

Особливу увагу з боку держави відчувають вчені, котрі вивчають Другу світову війну. У 2014 році в Росії було ухвалено закон проти «реабілітації нацизму», основний посил якого полягав у тому, що Нюрнберзький трибунал виніс остаточний вердикт щодо звірств нацистів у 1930-1940 роках. Закон містить спеціальну заборону під загрозою кримінального покарання за поширення «неправдивої інформації про діяльність Радянського Союзу під час Другої світової війни». «Іншими словами, будь-яку згадку про злочини, не засуджені в Нюрнберзі, можна прирівняти до заперечення звірств нацистів. Звичайно, — іронізує з цього приводу Т.Снайдер, — у Нюрнберзі не засуджували жодних дій Радянського Союзу, тому що Союз був серед переможців і суддів».
У цьому ж ряду — закон про боротьбу з екстремістськими висловлюваннями, недопущення ототожнення ролі СРСР і нацистської Німеччини у війні, поправки 2020 року до Конституції РФ із забороною на «применшення значення подвигу народу», вимогою «забезпечити захист історичної правди». А також — створення у Слідчому комітеті РФ особливого відділу з «розслідування злочинів, пов’язаних із реабілітацією нацизму та фальсифікацією історії». Істотним інструментом цензури над істориками став Федеральний список екстремістських матеріалів, що з’явився у 2007 році. На кінець першого півріччя 2021 року його перелік налічував майже 5 100 публікацій. Це при тому, що, за оцінками вчених, з 2002 року з провідних наукових журналів зникли публікації про спірні питання Другої світової війни, зокрема щодо вини політичної еліти СРСР у розпалюванні війни. На виконання закону про заборону публічно ототожнювати мету й дії СРСР та нацистської Німеччини у Другій світовій війні, а також заперечувати вирішальну роль радянського народу в перемозі над фашизмом, у 2022 році російський Кодекс про адміністративні правопорушення доповнено новою статтею, скерованою «на недопущення ображання пам’яті захисників Вітчизни та на забезпечення правового захисту історичної правди про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 років». Додаймо до цього законодавчі акти вже 2022 року про фейки, розповсюдження “неправдивої” інформації про російські збройні сили та щодо змісту “спецоперації” і картина про “свободу” наукової творчості в Росії набуде “завершеного” вигляду.

За спостереженнями експертів, табуйованими для наукового обговорення є цілі напрями. Під великим питанням — перспектива вивчення російсько-українських відносин та російського колоніалізму загалом. Особливо з урахуванням «історичних установок» від президента РФ В.Путіна. Схоже, що за такої суспільної атмосфери навряд чи будуть написані чесні історії війни в Афганістані, новітніх воєн у Чечні чи історії імперських та радянських депортацій. Російським дослідникам, які все-таки беруться за тему війни, краще оминати увагою пакт Молотова-Ріббентропа, події у Польщі у вересні 1939 року, історію колабораціонізму, життя на окупованих територіях, особливо блокаду Ленінграда. І, зрозуміло, про російсько-українську війну. Точніше, писати можна, якщо є готовність дотримуватися встановлених правил і не виходити за зазначені рамки. Інакше «токсичними можуть стати не лише темні сторінки Другої світової, а й будь-які сучасні для історичної науки теми».

Монополізація історичного дискурсу, яка відбувається у Росії, не обмежується рамками власне однієї Росії. Активно використовується те, що Джейд МакГлінн — керівник науково-дослідних програм і голова центру досліджень Росії та Євразії у Товаристві Генрі Джексона — називає дипломатією пам’яті для зміцнення російського впливу через просування селективного погляду на радянське минуле:

У реалізації дипломатії пам’яті російською державою застосовується велика різноманітність практик, які мають тиражувати її і на російську діаспору в колишніх радянських республіках, і серед іноземних громадян, які не мають спільних історичних та культурних зв’язків з Росією. Серед них — поширення «волонтерами Перемоги» георгіївських стрічок (у 2019 році вони вели свою діяльність у понад 90 країнах, зокрема й у США), проведення акцій «Безсмертний полк» (відбувалися у 115 країнах), запровадження інших традицій вшанування пам’яті як інструментів, що дають змогу нагадати світу, що саме Росія успадкувала завойований СРСР 1945 року статус великої держави. І світобудова, яка склалася після Ялтинської конференції, забезпечувала світовий порядок, зокрема тому, що з Москвою як столицею великої держави мали обговорювати і вирішувати всі важливі проблеми.

Згідно з логікою Кремля, заперечення ялтинської системи рівнозначне запереченню жертв Радянського Союзу та його вирішального внеску у розгром фашизму.

Просуваючи такий історичний наратив, Росія, крім іншого, грає на поглиблення наявних розбіжностей між західними країнами. «Створюючи враження, що російський історичний виклад і способи досліджувати пам’ять дедалі розповсюдженіші і популярніші в цілій низці країн, російські політики та офіційні особи, — підсумовує Джейд МакГлінн, — можуть показати внутрішній аудиторії, що вони знайшли союзників у «війні проти історичних фальсифікацій». Їхня мета — показати, що Росія відновлює історичну правду по всьому світу». За яку, до того ж, бореться не так влада, як активна громадськість. Адже за монополізацією історичного дискурсу номінально стоять недержавні чи громадсько-державні об’єднання. Так, у 2009 році розпочала роботу «Комісія при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальшування історії на шкоду інтересам Росії»; 2012-го В.Путін підписав указ про створення громадсько-державної організації «Російське військово-історичне товариство» (РВІТ). Того ж 2012 року університети, академічні установи, музеї та медіакомпанії відновили Російське історичне товариство, яке існувало за царських часів. У 2021 році з’явилася Комісія з історичного просвітництва, до якої, зокрема, увійшли представники адміністрації президента, Радбезу, Генпрокуратури, МЗС, МВС, Міноборони та ФСБ.

Хоча, за твердженням О. Фененка, «парадоксальним чином Росія через 76 років після перемоги у Великій Вітчизняній війні опиняється в ситуації, що нагадує епоху, яка передувала їй».

Спроби обстоювати історичний концепт, згідно з яким Росія успадкувала завойований у 1945 році Радянським Союзом статус великої держави, диктуються не лише тим, що після 1991 року склалася однополярна світова система на чолі з США. Вона фактично себе вже вичерпала. Ф.Фукуяма констатує, що «пік американської гегемонії тривав менш як 20 років — від падіння берлінської стіни у 1989 році до фінансової кризи 2007—2009 років. На той час країна панувала в багатьох сферах влади — військовій, економічній, політичній та культурній. Кульмінацією американського панування стало вторгнення до Іраку 2003 року, коли вони розраховували переробити не тільки Афганістан (куди вторглися за два роки до цього) та Ірак, а й увесь Близький Схід... А тепер світ повертається до свого звичного стану багатополярності: Китай, Росія, Індія, Європа та інші центри набирають сил порівняно з Америкою».

Підйом нових держав неминуче ставить питання ревізії усталеного світового порядку. Американська гегемонія на 30 років відтермінувала цю перспективу, але щойно США почали втрачати частину своїх ресурсів, регіональні країни наважились на вихід з тіні. Серед них — держави-ревізіоністи, які вимагають ліквідації існуючого порядку та заміни його на щось принципово нове. Їхня логіка полягає в тому, що «міжнародне право змінювалося протягом усієї історії, і чому б не переписати його ще раз. Саме держави-ревізіоністи, — нагадує О.Фененко, — зламали попередні світові порядки: революційна Франція — вестфальський, Німеччина — віденський, Німеччина, Італія, Японія — версальський. Можливо, що і наш ялтинсько-постдамський порядок буде ліквідовано ревізіоністами, які не вписуються в систему». Показовим прикладом атаки на неї може бути заява президента Туреччини Р. Ердогана про те, що доля людства не повинна бути залишена на милість держав, які перемогли у Другій світовій війні. Альтернативою, на думку турецького лідера, має стати розширення прав усіх членів ООН до прав п’яти постійних членів Ради Безпеки. На практиці це означає або визнання за рішеннями Генасамблеї ООН обов’язкового характеру, або надання всім членам ООН права вето на ухвалення будь-яких рішень, що, звичайно, поставить під сумнів її роботу.

З огляду на безліч цих факторів Росія і намагається запропонувати ширший погляд на світ — крізь свою концепцію історичної правди, позиціонувати себе в ролі її захисника і союзника тих, хто виступає «проти історичних фальсифікацій». За іронічним зауваженням Д. МакГлінна, «тон подібний до високого месіанства, проте будь-якому проповіднику потрібні новонавернені, щоб виправдати свою справу». Завдання непросте, враховуючи, що культурні та історичні війни ведуться за багато країн і в багатьох країнах. Кожна з яких, своєю чергою, захищається від використання проти неї історії як політичного інструменту й одночасно бачить у ній той самий інструмент, але вже власної політики — внутрішньої та міжнародної.

Приклад таких двох ключових світових гравців, як Китай та США, — також наочне підтвердження цього. У листопаді 2021 року на пленумі ЦК КПК, який за своїм значенням оцінюється як рівнозначний пленумам, що відбулися в 1945 і 1981 роках (у першому випадку засідання допомогло Мао Цзедуну посилити особисту владу, у другому — Ден Сяопін проголосив, що культурна революція, затіяна Мао, була помилкою), розглядалася історія партії, а по суті — країни. Йому передувала серйозна дискусія щодо того, що вважати найбільшими здобутками Китаю. Це було пов’язано з тим, що Пекін зіштовхнувся із низкою викликів на світовій арені, енергетичною кризою та створенням США міжнародної антикитайської коаліції, що могло поставити під удар китайського лідера Сі Цзіньпіна. Компартія вирішила перевести дискусію в позитивне річище, зосередиться на головних досягненнях — країну виведено з бідності, побудовано середньозаможне суспільство, досягнуто його консолідації, запропоновано нові моделі розвитку не лише Китаю, а й світу. А Сі продовжує політику своїх попередників. Наприклад, Ден казав, що треба дозволити деяким людям збагатитися першими. Але він говорив і про загальне процвітання як кінцеву мету. Саме це й робить зараз Сі.

Проте газета The Wall Street Journal розгледіла у спробі сформувати правильний підхід до історії націленість на те, щоб замилити правду про періоди, коли партію розхитували конфлікти і коли вона припускалася грубих прорахунків. Як підтвердження цієї тези вказується на те, що сам Сі Цзіньпін піддав ревізії історичні документи і видалив цитати Дена, де той попереджав про небезпеку одноосібного правління. Очевидно, не в останню чергу з урахуванням посилення його власного культу особистості під гаслом, що саме Сі Цзіньпін захищає корінні інтереси народу і це символізує новий розвиток Китаю. Та й президент США Джо Байден вважає очільника КНР (як і президента Росії В.Путіна) прихильником автократії. За словами американського лідера, глава Китаю запевняв його, що демократія «не може працювати».

Навесні 2021 року законодавці республіканських штатів запропонували десятки законопроектів, покликаних спрямовувати та контролювати американське розуміння минулого. До середини року п’ять штатів (Айдахо, Айова, Теннессі, Техас та Оклахома) ухвалили закони, які скеровують та обмежують обговорення історії у школах. У Флориді видали керівні принципи з таким самим змістом. Законодавчі збори ще 12 штатів розглядають закони про історичну пам’ять. У своїй сукупності вони закликають вчителів до самоцензури на основі лише того, що учні «можуть відчувати або сказати, що вони відчувають». Закони про пам’ять віддають цензуру самим учням та їхнім батькам. Для білих людей в Америці немає нічого незвичайного в тому, щоб висловити думку, що з ними поводяться несправедливо; тепер така думка може зупинити урок історії.

Закони пам’яті, як зазначив вчений, виникають у момент «культурних шоків», коли політики раптово починають виступати проти «ревізіоністських» вчень. У Росії ймовірні ревізіоністи — це люди, які критикують Сталіна або чесно пишуть про Другу світову війну. У Сполучених Штатах ревізіоністи — це люди, які пишуть про расове питання. В обох випадках «ревізіонізм» має тенденцію позначати ті моменти історії, які кидають виклик відчуттю «праведності» у лідерів або змушують їхніх прихильників ніяковіти.

Виходить, що лише у відносно спокійні та передбачувані періоди людство не таке схильне до осмислення і переосмислення минулого. І розуміння того, що в об’єктивній перспективі воно може бути і має бути іншим. Але починає «хворіти на історію» у переломні моменти свого буття, пов’язані зі зламом суспільних засад і зміною поколінь політиків, новими виявами конкурентного протистояння між країнами, найчастіше через перегляд наявних порядків та заявок на вагоміше право голосу у світових чи регіональних питаннях, а також боротьби за утримання раніше відвойованого права на активну участь у міжнародних справах.

Відповідно й у суспільстві пробуджується інтерес, нерідко болісний, до того, а як було насправді. Отримують друге дихання старі та з’являються нові міфи. Зростає армія їхніх інтерпретаторів. Вчених, які прагнуть утриматися на наукових позиціях, затьмарюють популяризатори патріотичної закваски, які разом із політиками конструюють нову логіку, сенси та ідеологічні скріпи з минулого. Через війну «на злобу дня» створюється хіба що нова ідеологічна картина, замаскована під історію на запит політичного моменту. Неминуче відбувається політичне заангажування історичної науки в контексті «веління» часу та відомого постулату «історію пишуть переможці». Хоча точнішим може бути інше визначення: «ті, хто дуже хоче стати (утвердитися) переможцем».
Трактування радянської історії — наочне підтвердження цього. Як, утім, будь-яка традиційна зарубіжна історіографія. У зв’язку з цим особливо важливо розуміти, враховувати всю сукупність викликів та травм, які випали на радянське суспільство за його 70-річну історію. Які «лікували» за допомогою забуття незручних фактів, а також діями за принципом «клин клином вибивають». Тобто черговими легендами чи новими травмами.

Відсутність умов для об’єктивного сприйняття людиною історії закривало їй можливість усвідомлення себе, свого призначення та майбутнього. Письменник М.Зигарь висловив незвичну думку з цього приводу: «Історія, як і похід до психоаналітика, потрібна людині не для того, щоб зануритися в минуле і покопирсатися в тому, що безповоротно відійшло, а для того, щоб налагодити відносини з власним майбутнім, побудувати можливі сценарії та не допустити очевидних помилок. Саме для цього нам потрібні психологічний та історичний досвід. Осмислення історії — це, по суті, колективний психоаналіз». Для якого необхідний «гуманістичний погляд на історію — досить новий тренд, що виник за останні два десятиліття, згідно з яким люди, суспільство, пересічна людина вперше стали предметами інтересу. Ми стали замислюватися не про те, як треба сприймати минуле, а про те, яким воно насправді було: що нам кажуть джерела, а не заангажовані історики, які знають, як ці джерела трактувати і підводять історичну базу під ідеологію режиму».

Визнання історії політичним інструментом особливо актуалізує питання ролі й відповідальності вчених за відтворення знань про минуле, міру їх залученості у світоглядні та ідеологічні конфлікти, війни пам’яті. Враховуючи, зокрема, далеко не випадкову й зростаючу ангажованість соціальних мереж, молодіжного середовища та навіть наукових періодичних видань і релігійних конфесій. Що в підсумку підсилює політичні впливи на внутрішні політичні дискурси й відносини між країнами.

Саме через це, той, хто береться тлумачити історію, повинен розумітися на історії. Неупереджено дивитися на усі її сторінки, не пристосовуючись до «злободенних» політичних трендів. Наближаючи минуле до суспільства таким, яким воно було. Людство та людина приростають на історичній правді.

Звісно, у наш час дослідникам низки тем і періодів потрібна наукова сміливість для обстоювання історичної об’єктивності та подальшого «співіснування» з нею, як це не так вже й рідко трапляється, за рахунок переконаності, що суспільний поступ неможливий, якщо переважатиме практика вибіркового і пристосованого тлумачення минулого в інтересах підтримання політичного дискурсу. Коли в історії суспільство має бачити лише те, що до нього доносять, без знань того, що йому з різних причин є невідомим, і що воно не повинно знати. Без усієї повноти історії неможливо розраховувати на адекватне розуміння сьогодення, його викликів та перспектив. Жорство сформульована Оруелом й перевірена життям істина настійно нагадує, що той, хто керує минулим, керує майбутнім; а той, хто керує сьогоденням, керує минулим.

Окреме й винятково важливе питання – сучасні підручники з історії. У радянській історіографії фактично до кінця 1980-х років домінувала думка про значний позитивний вплив на викладання історії й підготовку підручників з історичних дисциплін директив від 1934 року – постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про викладання історії в школах та схвалених Політбюро ЦК ВКП(б) зауважень Сталіна, Жданова і Кірова до конспектів підручників з історії СРСР й нової історії.

На думку доктора історичних наук А.Артизова, самі по собі ці документи не дають підстав для їх негативної оцінки, якщо зважати на те, що в них йшлося про реорганізацію системи історичної освіти в країні, відтворення історичних факультетів в університетах, а згодом – у педагогічних інститутах, з метою якісної підготовки фахівців історичного профілю, подолання хаосу у використанні численних підручників, часто сумнівного змісту, заміну їх новими посібниками, для написання яких централізовано створювались авторські колективи. Інша справа із зауваженнями до конспектів підручників – вони передбачали жорстку цензуру, необхідність неухильного дотримання директив, що і як писати. Свідчили зовсім не про звичайне соціальне замовлення, а про неприховане втручання партійно-державного керівництва у власне творчий процес.

Тоді мало було підготувати тямовитий підручник, потрібно було догодити сталінським смакам, втілити у тексті положення й ідеї, що відповідали його уявленням про вітчизняну історію. По суті вони нагадували гамівну сорочку для тих, хто її вивчав, та тих, хто займався вітчизняною історіографією. Здавалося б, що сьогодні складно уявити щось подібне, хіба що можна говорити про живучість політичної кон’юнктури, яка позначається на змістові історичної освіти та підручникової літератури. Але російська практика — наочне підтвердження реальності повернення фактично до сталінської практики. На тлі розлогих розмов про необхідність нового покоління історичних підручників без політичних нашарувань у них, справжніх конкурсів з їх підготовки, об’єктивного оцінювання напрацьованого науковцями без подальших адміністративних узгоджень текстів, щоб вони вирізнялися об’єктивністю у висвітленні минулого в усій його повноті та в сув’язі з загальним цивілізаційним поступом.

Виступаючи в ролі провідників ревізіоністів пострадянського світоустрою, спекулюючи, зокрема, на темі продовження справи Петра І з повернення російських територій, стверджуючи, що “повертати і зміцнювати” - це ті базові цінності, що “складають основу нашого спілкування”, Путін не може не розуміти (мав би усвідомлювати), що відновити СРСР, не кажучи вже про Російську імперію, неможливо. Можливо лише посилити відчуття світу про непередбачуваність Кремля, яка до того ж не сприятиме безпеці власне Росії.

Проте він фанатично продовжує заявляти, що сприймає розпад Радянського Союзу як найбільшу трагедію ХХ століття. І фактично бачить себе продовжувачем політики Сталіна, який імперію знову зібрав, підтягнув і стягнув після того, як вона зазнала краху після 1917 року. Про що з гордістю заявляв В.Молотов: ми зі Сталіним досягнули головної мети - відновили Росію.

Безпосередньо розвʼязання війни Путін теж обґрунтував повторюванням тез “історичної правди” та “натягуванням” її на українсько-російські відносини. Вторгнення пояснив у тому числі необхідністю “денацифікації” України. Дослідники історії нацизму у різних країнах світу назвали подібне використання терміну історичною помилкою, викривленням історії та підміною понять для виправдання агресії.

Так, П.Шапіро — представник музею Голокосту у Вашингтоні — зауважує, що це дуже конкретний термін, який характеризує конкретний період в історії. В його основі — фашизм — ідеологія, що базується на диктаторській формі правління з авторитарним вождем. Зазвичай фашисти звертаються до минулого і прославляють його. Гітлер говорив про велич Фрідріха Великого та авторитаризм Прусії. Нещодавно ми почули деякі думки про велич російської імперії … Це дуже типові заяви про те, що “ми нація, яка має право на більше”.

Звинувачуючи Путіна в історичних фальсифікаціях, провідні вчені, які досліджують питання геноциду й нацизму, заявили: лицемірна риторика російської влади не підтверджується фактами. У тому числі щодо захисту людей, які “протягом восьми років піддаються знущанням й геноциду з боку київського режиму на Донбасі”. Така “риторична стратегія” з метою виправдати неприйнятну війну, — застерігають науковці, — дуже небезпечна та несе реальну загрозу демократії. Путін використовує ці емоційно заряджені терміни, щоб заручитися підтримкою населення, щоб воно легше сприймало те, що відбувається. Він начебто рятує від “екстремістів та нацистів”.

Тому лише серйозна поразка Росії може позбавити наступні покоління від путінських загроз завоювання України, під які підводиться спотворена ним історична основа. А це, як зауважив Т.Снайдер, “максимальне торжество волі над думкою. Називати фашистами інших, будучи фашистом, — у цьому заключається основа путінського методу. Американський філософ Д.Стенлі називає його “підривною пропагандою”. Я запропонував термін “шизофашизм”. В українців є елегантніше визначення - вони називають його “рашизмом”.

З провалом путінських планів на “українському фронті” зазнала історичних коректив і його риторика. Виявляється, що Росії вже доводиться протистояти всьому Заходу, до того ж — на двох фронта: на воєнному — щоб знову збирати і повертати одвічно російські землі, які були “бездумно розтранжирені”, боронити російський народ, який на них проживає. На культурному — захищати “русский мир”, який дозволяє зберегти російську культуру та самоідентифікацію.

Вже сама така постановка питання, яка виходить за межі України, диктує необхідність поєднання зусиль демократичного світу для попередження того, що зазнало людство в часи Другої світової війни.