А якщо мати на увазі й те, що лідерство значною мірою грунтується на суспільних очікуваннях, ніж на їхніх назрілих потребах, на бажаному, а не на фактах, на уподобаннях, а не на результатах, то таке некритичне сприйняттія політиків не дозволяє бачити й розуміти реальність, оцінювати її, впливати на формування порядку денного країни.

Тому це спонукало мене звернутися до теми лідерства - у теоретичному й практичному вимірах. Особливо з урахуванням того, що політичний авангард, як правило, постає перед людьми вже сформованим, зрілим, наділеним виключно чеснотами, а його діяльність оповита ореолом правильності й незамінимості. У кращому разі на другому плані залишається головне - те, що формувало погляди, світогляд і життєві установки цих постатей, які накладають істотні відбитки на їхню державно-політичну діяльність. Як, утім, і на життєві орієнтири будь-якої людини.

Відмінність між ними полягає лише у тому, що тільки окремі стали відомими і визнаними у лідерстві, зуміли вийти за межі повсякденності й опанувати найвищі посади. Деякі з них без очевидних на те підстав. Просто в потрібний час опинилися на потрібному місці. Можливо, їм поталанило, можливо, допоміг збіг обставин. Проте ними потрібно було скористатися, і в цьому вони виявилися на висоті, продемонстрували інстинкт на владу, вміння вирізнитися та домовитись із суспільно значущими фігурами, і не лише у своїй країні, налагодити не просто ділові, а взаємовигідні взаємини. А головне - зуміли привернути до себе народ, заручитися його підтримкою. І люди найняли їх для вирішення своїх проблем. Згодом з’ясувалося, що окремі державні діячі ставали проблемою для суспільства.

Україна, яка тривалий час лише епізодично мала державний статус, століттями виборювала незалежність, отримувала та втрачала шанси на державність, була одним із найбільш неспокійних бараків у радянському таборі, витворила й відповідну школу політичного лідерства. Її родимі плями наклали свій відбиток на сучасне вітчизняне лідерство, що ососбливо простежується у діяльності українських президентів. А літопис новітньої доби України - це багато в чому історія президентів. Економічні, соціальні, політичні й міжнародні засади держави значною мірою визначали їхні позиції та рішення. Більшість громадян - безпосередні учасники та свідки змін, які здійснювалися волею перших осіб. Отже, мають власний погляд на результати їхніх творінь. Тому, перефразовуючи думку відомого польського філософа Т.Котарбінського, що минуле, яке зберігається в пам’яті, є частиною сьогодення, можемо впевнено стверджувати, що минуле цих політиків залишається частиною нашого спільного сьогодення. Звідси необхідність відкрити куліси, за якими проглядається все те, що основоположним чином вплинуло на світогляд, ідеологічні орієнтири, життєві установки й моральні засади цих особистостей, оскільки саме вони багато в чому визначили зміст іхньої державної політики.

Тим більше, що компліментарностей і критики на адресу перших осіб вистачає, а водночас бракує розуміння того, як вони прийшли до влади, в силу чого сповідували властиві для них бачення організації країни, характер їх думання, мотиви дій та оцінки зробленого. Іншими словами - ким і чим вони були до того, як стати тим, ким вони стали. Звісно, таке непросте завдання ускладнюється необхідністю уникати спокуси як героїзації, так і оціночного свавілля в аналізі фактів і подій, що супроводжують формування, становлення та, власне, життя людини, яка на певних відрізках історії поставала уособленням держави й народу.

Слід зважати й на ту обставину, що відомі особистості так чи інакше не відсторонюються від суспільно-політичного життя після відходу від посад, більше того - намагаються впливати на нього оцінками роботи влади, мають своє коло шанувальників і послідовників. Для мене є очевидним: вони живуть, думають, оцінюють себе не з позицій колишнього діяча. А тому оцінюють і приміряють дії наступників із позицій власного досвіду, болісно реагують, коли їхні думки не беруть до уваги, ігнорують. А якщо відсторонюються від проблем країни, то в цьому також виявляється їхня позиція. Сповідувані ними цінності нікуди не ділися, за умови, що вони не поділяли того, що сповідували.

Але як у такому разі розуміти українських президентів, якщо кожен із них так чи інакше заявляв про розрив із минулим, відмову від спадщини попередника і навіть цілих історичних етапів. Адже вже сам факт таких демонстрацій виглядає як приниження країни та зневажання людей, які, виходить, краще розуміють неперервність життя й незалежність цього процесу від чергового глави держави. У президентів пожиттєво залишається відповідальність, і вона вимагає від них солідарно демонструвати прагнення завжди бути корисними країні, постійно звітуючи в такий спосіб за роботу, яку виконували, незалежно від часу й обставин.

Добре усвідомлюю всю складність і навіть ризикованість заявленої теми. Жодним чином не претендую на єдину правильність її бачення й осмислення, аксіоматичність висновків та оцінок. І жодним чином не розглядаю пропоновану роботу як спробу зведення якихось рахунків. У мене ні до кого немає жодних претензій. Це моє бачення еволюції теорії й практики політичного лідерства, процесів становлення знакових постатей новітньої української історії, з якими доводилося працювати, мати службові відносини, спостерігати за ними в різних політичних і життєвих ситуаціях.