Після закінчення юридичного факультету Московського університету він повернувся на Ставропілля, де продовжив комсомольську кар'єру, до якої долучився під час навчання. Потім, що закономірно для багатьох «комсомольців», був просунутий на партійну роботу завдяки протекції першого секретаря

Ставропольського крайкому Ф. Кулакова. Хоча Горбачов виділявся серед місцевих партійно-радянських кадрів столичною освітою, йому все-таки довелося, і то на настійну вимогу його патрона, заочно відучитися в Ставропольському сільгоспінституті. Тому що без наявності «виробничої спеціальності» йому складно було розраховувати на високі посади самостійного рівня.

Після переходу в 1964 році на роботу до ЦК КПРС Кулаков продовжував опікуватися своїм протеже. У 1968-му він уже другий секретар крайкому партії. Починає обростати московськими зв'язками, чому сприяло те, що Ставропілля було улюбленим місцем відпочинку партійно-радянської номенклатури. А як відзначав колишній прем'єр-міністр УРСР і України В. Масол, Горбачов «умів говорити, зустрічати й проводжати багато років керівників держави, цього в нього не віднімеш».

У квітні 1970 року Горбачов стає першим секретарем Ставропольського крайкому партії. Крім Ф. Кулакова і Ю. Андропова, входить у довіру до М. Суслова — могутньої другої людини в партії. Встановлює близькі стосунки з іншими керівниками партії й уряду: М. Щолоковим, спілкується із секретарями ЦК КПРС В. Долгих, К. Катушевим, І. Капітоновим, А. Кириленком, першим секретарем ЦК Компартії України і членом Політбюро ЦК КПРС П. Шелестом. ...Завжди з особливим нетерпінням подружжя Горбачових очікувало зустрічей із Чазовим, тому що за своїм становищем той завжди знав усе про кремлівських діячів, політичні інтриги й розміщення сил у Політбюро, про Брежнєва. Після таких зустрічей вони добре розуміли, на які струни слід натискати заради досягнення своїх цілей, хто в цей момент найвпливовіший у Кремлі.

Розпізнавши справжню сутність Горбачова, котрий нічим не гребував для набуття більших обсягів влади, і бажаючи запобігти подальшому сходженню в ній такої людини, Кулаков виступив із пропозицією відправити його на дипломатичну роботу. Але шеф КДБ Андропов наполегливо рекомендував Суслову зберегти Горбачова в партійній сфері. Відтоді потреба в Кулакові для Горбачова відпала.

Почавши таємну війну за пост генсека, Андропов, як з'ясовується з багатьох джерел, мав потребу у вірних помічниках, що володіють для цього необхідними якостями — здатністю легко входити в довіру до людей, створювати групи підтримки патрона, вносити розкол у стан опонентів і водночас створювати враження самостійно мислячого політика. Горбачов уявлявся саме такою фігурою, і була задумана операція з його введення в ЦК КПРС. Про це Андропов розповів Чазову на початку літа 1978 року: «Звичайно, було б добре, якби він був у Москві. Але на сьогодні я не знаю, як це зробити». А в розмові з Г. Арбатовим він із роздратуванням зауважив, що в Політбюро «не хочуть, щоб Горбачов перебрався в Москву».

Однак таку нагоду надала раптова, а за багатьма твердженнями, навіть загадкова смерть Ф. Кулакова, в якому бачили близького соратника Брежнєва і одного з найреальніших претендентів на його місце. Ф. Моргун, котрий був у той час першим секретарем Полтавського обкому партії і, до речі, відмовився від пропозиції Брежнєва зайняти місце секретаря ЦК із сільського господарства, що звільнилося, й у такий спосіб звільнив дорогу Горбачову, стверджує: на Кулакова «цілком обґрунтовано робили ставку, думаючи, що займе пост генерального секретаря після Брежнєва. Але до кінця сімдесятих над ним стали згущатися хмари. В один із приїздів у Москву на правах доброго знайомого зайшов до Федора Давидовича. Не міг не сказати про те, що мене тривожило:

Він сидів мовчки. Піднявся, підійшов до мене, обійняв і тихо, на вухо, сказав: «Федю, я цього теж дуже боюся».

На жаль, через кілька днів Федора Давидовича не стало. За офіційною версією, він «помер через хворобу».

А «продавити» Горбачова на секретаря ЦК Андропову вдалося, заручившись підтримкою одного із ключових членів Політбюро — міністра оборони Д. Устинова. Неабияку роль зіграла й підтримка Суслова, зважаючи на те, що багато хто «не хотів пускати близько до важелів влади людину, котру рекомендує Андропов». Остаточне рішення було погоджено 19 вересня 1978 року на пероні вокзалу Мінеральних Вод, де зустрілися четверо: чинний і майбутні генеральні секретарі — Брежнєв, Андропов, Черненко і Горбачов. Якби не було такого збігу обставин, у тому числі нещастя з Кулаковим, переконаний В. Болдін — колишній близький соратник Горбачова.

27 листопада 1978 року Пленум за пропозицією Брежнєва одноголосно обрав Горбачова секретарем ЦК. А по суті, як із сарказмом зауважує Болдін, він виявився «людиною, на яку звалили всі гнойові справи — сільське господарство. Зазвичай усі, хто займав цей пост, були хлопчиками для биття. Тому що підняти сільське господарство в нас ще нікому не вдавалося».

Спочатку Горбачов енергійно миготів перед очима і цим дратував членів Політбюро й секретарів ЦК. Не заладилися в нього відносини з Косигіним, деякими його заступниками й міністрами. Він дозволяв собі відкрито конфліктувати з главою уряду, що, втім, подобалося Брежнєву, котрий недолюблював Косигіна. Не помічали нового секретаря ЦК перший секретар ЦК Компартії Казахстану Д. Кунаєв і перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький. Цього Горбачов їм не забуде.

У першого, після відсторонення від обов'язків члена ЦК КПРС, на виході з будинку охорона відбере посвідчення. І «найстарший діяч партії, керівник республіки закінчував свою політичну кар'єру принижений і ображений». Під час поїздки Горбачова в 1985 році до України відбулася досить гостра розмова В. Щербицького з генсеком. У виступі перед активом республіки Горбачов різко критикував керівництво, хоча ніколи в минулому жоден лідер КПРС такого неповажного ставлення до керівництва України не допускав.

У В. Щербицького було чимало противників і в республіці, які швидко підняли голови, почувши сигнал, який ішов «зверху». Він розумів, що настав час змін, і надалі не надто «задирався» під час обговорення питань на засіданнях Політбюро ЦК. Хоча, треба віддати належне, казав усе, що думав, не хитрував і не шахраював. Але мовчати став більше, часто хворів і незабаром під час зміни команди пішов на пенсію».
Горбачова «довго не помічав»

А. Громико, ставився до нього байдуже, але з певною часткою скепсису. Через усе це «на Горбачова час від часу находив песимізм. Якось він навіть почав говорити про захист кандидатської дисертації... Раптом доведеться з ЦК іти. І навіть якось притих». Хоча вже в 1979 році стає кандидатом, а через рік — членом Політбюро ЦК КПРС. Неймовірне для брежнєвського ЦК кар'єрне зростання, мабуть, не обходилося без протекції Андропова й Устинова. Тоді як, наприклад, секретар ЦК КПРС із 1977 року К. Русаков, котрий відав зв'язками з комуністичними партіями соцкраїн, так і не був обраний кандидатом у члени Політбюро. Незважаючи на те, що працював в апараті ЦК КПРС із 1960 року і кілька років був помічником Брежнєва. За бортом Політбюро залишився й І. Капітонов, який протягом 18 років завідував найважливішим Відділом організаційно-партійної роботи ЦК КПРС. Аналогічна доля спіткала й М. Зімяніна, досить впливового в партії головного редактора газети «Правда». Черненку довелося попрацювати завідувачем Загального відділу 12 років, поки він удостоївся права стати кандидатом у члени Політбюро.

Багато знавців політичної кухні того періоду стверджують, що смерть Андропова «спричинила для радянського суспільства далекосяжні негативні наслідки,.. стала однією з головних, якщо не головною причиною, що спіткала Росію у вигляді СРСР,.. геополітичної катастрофи». У тому плані, що він істотно переглянув своє ставлення до Горбачова. Прояв чого вбачався й у тім, що зі списку запрошуваних до нього в лікарню членів Політбюро той виключався. І був прийнятий ним разом із Лігачовим незадовго до смерті. Багато хто в радянському керівництві вважав його вискочкою без досвіду роботи й знання життя.

Після Леніна радянська практика не знала політичних заповітів. Нічого в цьому плані не залишив і Андропов. Чим був дуже розчарований Горбачов, котрий розраховував, що саме йому належало стати на чолі партії. Особливо якщо врахувати запущену, щоправда вже в 1990 році, помічником Андропова А. Вольським версію на цю тему: «...якось (у лікарні. — Авт.) Андропов завів, так би мовити, доленосну розмову. Мав відбутися пленум ЦК. Я привіз виправлений генсеком напередодні текст його доповіді. Юрій Володимирович продивився, схвалив і каже: «Є ще одне істотне виправлення. Обов'язково вставте такі слова: «Шановні члени ЦК! Я хотів би, щоб на час моєї хвороби засідання Секретаріату Центрального комітету вів Михайло Сергійович Горбачов». Тобто його, а не Черненка позиціонував як другу особу в партії. Вдаючись до сучасних аналогій, назвав Горбачова своїм спадкоємцем...

Пленум. Черненко читає доповідь. Андроповської вставки немає. Я до одного, до другого, ніхто нічого не знає: «А яка фраза? Ніби, тут її не було». Підходжу засмучений до свого кабінету й чую дзвінок по урядовому зв'язку. Юрію Володимировичу: «Як ви посміли не віддати моє виправлення? Ви розумієте, що накоїли?»... Досі не знаю, хто вилучив вставку Андропова. Без сумніву, сталася не технічна похибка. Важливі для помираючого генсека слова не внесли в доповідь навмисно».

Складно уявити, що за дисципліни, яка панувала в ЦК, могло статися щось схоже — непослух волі першої особи. Навпаки, А. Лук'янов, котрий працював при Андропові першим заступником завідувача Загального відділу ЦК КПРС, стверджує, що в його присутності Юрій Володимирович називав як свого можливого спадкоємця не Горбачова, а Г. Романова. Пізніше і Лук'янов, і Крючков також казали, що Андропов ніколи не називав Горбачова своїм спадкоємцем. А якось навіть сказав — занадто квапливий, і це його бентежило. Та й про те, що це «незграбна вигадка, свідчить і поведінка Горбачова, котрий, опинившись на вершині піраміди влади, постарався принизити роль Андропова».

Найвпливовіші члени Політбюро — Черненко, Громико, Тихонов, Гришин — були налаштовані проти Горбачова. Черненко «ставився до нього з якоюсь бридливістю», у суспільстві й у партапараті його продовжували вважати «сіреньким аграрієм». Здавалося б, для Горбачова настали тривожні часи. Однак на той час на провідні позиції в Політбюро висунувся Устинов, який був прихильний до нього. Підтримуючи висування Черненка на пост лідера КПРС, він обговорив з ним і питання про те, що на другі ролі перейде Горбачов. «Ти дій, Михайле, — заспокоював його Устинов, — я домовився, що Секретаріат ЦК будеш вести ти. Костянтин офіційно внесе цю пропозицію на засіданні Політбюро ЦК».

Проте після гладкого процесу обрання Черненка генеральним секретарем відбулася затримка на організаційному засіданні Політбюро, коли той вніс пропозицію доручити проведення засідання Секретаріату ЦК Горбачову, що разом із кураторством ідеологічної сфери було атрибутом влади другого секретаря. Одразу проти виступив голова Ради Міністрів СРСР Н. Тихонов, котрий заявив, що той перетворить засідання на колегію Мінсільгоспу. Слідом за ним — член Політбюро і секретар ЦК Романов. Компромісну пропозицію вніс Громико: давайте доручимо йому вести секретаріати тимчасово. А там подивимося.

Напівпризнання Горбачова другою особою розлютило його, хоча з ним подовгу розмовляв Черненко: «Михайле, ти все квапишся стати другим секретарем. Не поспішай». Він так і не дозволив йому зайняти кабінет Суслова. І одночасно дав згоду на перевірку ставропольського періоду роботи Горбачова.

Умовляв його й Устинов: «Працюй спокійно, все владнається. Я скажу Костянтину».

Не змінив позиції Тихонов. До кінця свого перебування на посту голови Ради Міністрів СРСР і члена Політбюро негативно ставився до Горбачова. Щоправда, перебуваючи вже на пенсії, написав йому покаянного листа.

У ЦК КПРС помічали те, що відбувалося у взаєминах Черненка з Горбачовим, з багатьох прикмет: генеральний секретар почав давати різні доручення через голову Горбачова, виходив безпосередньо на секретарів ЦК з тих питань, які зазвичай входять до компетенції «другого». Показовим, як згадує Лігачов, був і такий факт: за Брежнєва так і не відбувся пленум, присвячений питанням науково-технічної революції. Тільки в 1984 році Політбюро призначило його проведення й затвердило доповідачем Горбачова. За традицією, що склалася, той, хто виступає з доповіддю на такому рівні, стає однією із впливових фігур у КПРС. Але через якийсь час на засіданні Політбюро Черненко оголосив: «Висловлюється думка, що пленум з науково-технічного прогресу зараз проводити не варто. Чим пояснюють? Незабаром з'їзд партії, а таке велике питання обговорювати, мабуть, недоцільно, поговоримо про нього на з'їзді». Горбачов промовчав.

Йому залишалося хіба що спостерігати за тим, як під час хвороби Черненка різко активізувався Гришин, котрий узяв його під свою опіку й майже відкрито заявив претензії на провідну роль у Політбюро.

Але, як кажуть у народі, немає лиха без добра. Здавалося б, поразка на внутрішньому фронті в домаганнях лідерських позицій була компенсована увагою Заходу до можливих претендентів на першу роль у СРСР. Вона стала особливо предметною із середини 1980-х років, коли стало очевидно, що Брежнєв важко хворий і фактично повноцінно не управляє ні партією, ні державою. У прогнозах, що розроблялися, стосовно того, чого очікувати для Радянського Союзу й для світу в «післябрежнєвський період», у розрахунок не дуже брався правлячий тріумвірат, що фактично сконцентрував усю владу в країні, — Устинов, Андропов, Громико. Насамперед через їхній похилий вік.

Хай там як, але цей візит дав західним політикам і «кремленологам» цінну інформацію. У маловідомому секретарі ЦК КПРС побачили амбітного й енергійного політичного діяча, «який, на відміну від своїх колег з Політбюро, виявляє значний інтерес до західних методів управління економікою, до західної системи цінностей». Почувши позитивні відгуки про Горбачова з Канади, Тетчер «стала звертати особливу увагу, коли його ім'я згадувалося в повідомленнях про Радянський Союз». Зокрема, під час свого першого візиту в ролі прем'єр-міністра до Угорщини вона розраховувала отримати від Я. Кадара «чітку картину становища в СРСР».

Восени 1984 року делегацію Верховної Ради СРСР запросили відвідати Лондон з офіційним візитом. Але через британського посла в Москві дали зрозуміти, що «прем'єр-міністр могла б зустрітися з главою делегації, якщо її очолюватиме Горбачов». Було вирішено, що Горбачови мають удвох приїхати до Чекерса, де панує підходяща для такої оказії атмосфера заміського будинку, яка сприяє відвертій розмові. А до заміської резиденції Чекерс «запрошували тільки тих закордонних державних і політичних діячів, з якими прем'єр мала намір провести особливо важливу і водночас відверту бесіду. Л. Замятін, який супроводжував Горбачова в поїздці, зазначає, що він у бесіді з Тетчер «висловлював своє власне бачення світу і аж ніяк не громикінско-пономарівські постулати, спілкувався вільно, не зоглядаючись на московські інструкції».

Сама ж прем'єр-міністр була стриманішою в оцінках результатів цієї зустрічі: «Якби я тоді звертала увагу тільки на зміст висловлювань пана Горбачова, мені довелося б зробити висновок, що він скроєний за звичайною комуністичною викрійкою». Однак для себе вона зробила висновок, що «саме стиль, щось більше, ніж марксистська риторика, лежало в основі його особистості». Ось чому, робить висновок Тетчер, «коли він їхав, я сподівалася, що мені довелося розмовляти з наступним радянським лідером. Оскільки, як я згодом сказала пресі, це була людина, з якою можна мати справу». Один із керівників 9-го управління КДБ, який забезпечував безпеку вищих керівників СРСР, М. Докучаєв стверджує, що Горбачов сподобався Тетчер тим, що «відмовився від відвідування могили Карла Маркса, що було заплановано програмою візиту. Останнє дуже здивувало місцеву пресу».

Співробітник резидентури КДБ у Лондоні О. Гордієвський, який працював одночасно на британську розвідку і став відомим перебіжчиком, вказує на те, що «контора» виявляла особливу зацікавленість у тому, щоб цей вояж Горбачова став успішним, а поїздка сприяла зростанню популярності Горбачова і, відповідно, посилювала його позиції в боротьбі за владу. КДБ «дійшов висновку, що це найкраща фігура для виведення країни з того становища, в якому вона опинилася, і що сам Комітет зробить усе, щоб допомогти цій людині, хоча, звісно, у прихованій, завуальованій формі, щоб ніхто ні про що не здогадувався».
Мала місце ще одна цікава обставина: виявляється, у підготовці матеріалів для переговорів Горбачова брали участь і «друзі» (Гордієвського. — Авт.) з англійської спецслужби, які активно постачали йому потрібні відомості, але про це, звичайно, ніхто у нас навіть не здогадувався».

Перебуваючи в Лондоні в липні 1991 року, Горбачов так оцінив значення свого першого візиту сюди: «нове мислення і процес перебудови почався нами раніше 1985 року. Я б відніс початок перебудови нашої зовнішньої політики і її нові підходи до грудня 1984 року, коли я з колишнім прем'єр-міністром Тетчер зустрічався в Чекерсі. Саме там я «прокатав» деякі принципи загальноєвропейської політики — і в ширшому плані — політики відносин між Заходом і Сходом. Тож народження нового мислення треба відносити до грудня 1984 року». І це попри те, що на той час СРСР вже розвалювався на очах у всього світу, вдома Горбачова оцінювали винятково негативно, на Заході — більш тверезо, ніж раніше.

Проте в цьому плані цікавою є також інформація, яку озвучив у липні 1991-го В. Ісраелян — колишній керівник радянської делегації на Женевській конференції із роззброєння: навесні 1984 року він отримав від американського колеги за переговорами Льюїса Філдса пропозицію зустрітися на «нейтральній території». На зустрічі той повідомив йому, що віце-президент США Джордж Буш-старший (у 1976—1977 роках директор ЦРУ) під час найближчого візиту до Женеви хотів би зустрітися з Горбачовим як найімовірнішим майбутнім керівником СРСР. Незабаром відбулася бесіда безпосередньо Буша з Ісраеляном, під час якої прозвучало: «Вашим наступним лідером буде Горбачов».

Симпатії Заходу, помножені на роздратування і невдоволення радянських людей тим, у якому стані опинилася країна після брежнєвського «застою», стали потужним фактором підтримки, здавалося б, енергійного, на загальному тлі Політбюро, і що особливо важливо — порівняно молодого Горбачова. Як фіксує у своїх мемуарах безсумнівно компетентний державний довгожитель М. Байбаков, щоб здобути найвищу посаду, Горбачов «умовляв, обіцяв пости, зачіпав душевні струни. Тут він досяг успіху. Умів сподобатися й улестити, здаватися не тим, ким є насправді — це сильна його сторона як апаратного працівника». Така активність особливо впадала в очі посвяченим у велику політику, бо раніше «на засіданнях він зазвичай відмовчувався, підтакував Генеральному секретарю ЦК, з усіма пропозиціями погоджувався. ...Ні з ким не хотів псувати відносини». Тепер же, за спостереженнями М. Рижкова, «Горбачов нервував. Горбачов маневрував».

У 1984-му — на початку 1985 року фактично сформувалася група в керівництві партії, націлена на те, щоб взяти владу у свої руки. Її становили Горбачов, Лігачов, Рижков, а також ті, хто їх підтримував, — Соломенцев та Чебриков. Найактивнішою персоною був Лігачов — секретар ЦК КПРС з кадрів. Протягом 1983—1984 років йому вдалося розставити на ключові пости перших секретарів обкомів і крайкомів КПРС майже 70 відсотків своїх людей, які, за твердженням Гришина, готові були виконати будь-яку його вказівку, забезпечити арифметичну більшість під час голосування на пленумах ЦК з будь-якого питання. Рижков вбачав у цьому процесі продовження справи Андропова, який збирав свою команду з різних місць: «Я — з Уралу, Лігачов — із Сибіру, Воротніков — з Воронежа, Горбачов, щоправда, — давно вже з... ЦК, але в брежнєвському ЦК він, якщо чесно, був чужинцем. Далека від центрально-столичної корумпованої компанії, його команда вміла і любила вчитися».

Попри те, що кандидатура Горбачова «витала в повітрі» ще зі смерті Андропова, «але одні його погано знали, інші добре, — пояснював тодішню атмосферу в Політбюро В. Крючков. — І у тих, і у інших щодо Горбачова було чимало запитань. Ніхто не був упевнений у ньому на сто відсотків». Переживши історію з Хрущовим, керівники старшого покоління «відчували подібні побоювання і щодо Горбачова». На думку найближчого його радника Г. Шахназарова, він був обраний не тому, що колеги визнали за ним безперечного лідера, оскільки він не виділявся серед колег ні видатними досягненнями на посаді секретаря Ставропольського крайкому, ні успіхами на від самого початку дорученій йому сфері керівництва сільським господарством, ні тим паче чим-небудь помітним у сфері ідеології і міжнародних відносин, яку отримав у спадок від Черненка на якихось півтора року. Горбачов був обраний, тому що такою була воля не визнаної офіційно, але насправді існуючої громадської думки. Вона категорично відкидала можливість обрання чергового старця. Крім того, чутки розповсюдили відомості про Горбачова як про непересічну особистість з харизматичною зовнішністю: розумне, усміхнене обличчя з правильними рисами і виразними очима.

Як же насправді Політбюро визначалося з наступним партійним лідером? Ось що з цього приводу розповідає Лігачов: на першому після смерті Черненка засіданні Політбюро, ввечері, 10 березня 1985-го, проявилася вся складність і заплутаність ситуації. Горбачов, який останні місяці проводив засідання ПБ, хоч і сів на місце головуючого, але не по центру, а якось збоку. Це ніби підкреслювало неясність питання про нового генсека.

Безпрецедентна заминка виникла в питанні голови похоронної комісії. Горбачов, ніби радячись, сказав: «Ну, якщо ми комісію затвердили, треба й обрати голову...». Запала тиша. Всі розуміли, що обрання голови похоронної комісії — це ніби перший і дуже недвозначний крок до призначення Генерального секретаря ЦК КПРС.

Важка пауза вказувала на те, що питання про генсека аж ніяк не вирішене. Жодна зі сторін у той момент не була готова до вирішального спору, незрозумілими залишалися позиції деяких членів Політбюро, один з них — Щербицький — взагалі був відсутній, оскільки перебував з візитом у Сполучених Штатах Америки.
І тут доречним буде відступ, щоб відзначити наявність тверджень, передусім у мемуарній та науково-популярній літературі, що найважливішим завданням, яке Горбачову довелося вирішувати в черненківський період, була нейтралізація можливих претендентів на пост генсека — Гришина, Щербицького, Романова і навіть Громико.

Амбітні плани 70-річного першого секретаря Московського міськкому партії Гришина стали зрозумілі в останній період життя Черненка. Про їх реальність говорив сподвижник Горбачова О. Яковлєв: «найближче оточення покійного Черненка вже готувало промову і політичну програму для іншої людини — Віктора Гришина».

Перший секретар ЦК Компартії України Щербицький жодної активності не виявляв, але його вагому присутність відчував кожен потенційний претендент. Вони пам'ятали, що ще за життя Брежнєва він був за крок від крісла генерального. Ось чому можна розглядати як небезпідставне твердження Болдіна, що співробітники КДБ, за дорученням Чебрикова, затримали його повернення із США.

Щербицький не був присутній ні на Політбюро, ні на пленумі, де вирішувалося питання про лідерство Горбачова. Не було на Політбюро і першого секретаря ЦК Компартії Казахстану Кунаєва.

Варто нагадати, що у такому ж авральному порядку доправляли членів ЦК на пленум 1957 року в зв'язку з загрозою відставки Хрущова.

Щодо Романова, то його дискредитували плітками про весілля його дочки, яке нібито відбулося в Таврійському палаці і на ньому били імператорський посуд з Ермітажу. До того ж, думається, навряд чи позитивно в країні було сприйнято появу «другого Романова». Що ж до планів і перспектив на лідерство у Громико, то після смерті Черненка особливого бажання звалити на себе тягар відповідальності за величезну країну він уже не демонстрував. Понад те, як показав другий день засідання Політбюро, обрав іншу тактику.

Тоді сталося несподіване. Піднявся Громико. Всі сиділи, а він стояв. «Велика постать Громико ніби нависла над столом. Я б навіть сказав, — передає свої відчуття Лігачов, — придушувала. Андрій Андрійович заговорив добре поставленим, професійним, так званим дипломатичним голосом». Він закликав підтримати кандидатуру Горбачова на пост генсека.

Після смерті Устинова Громико став своєрідним старійшиною в Політбюро і його слово мало особливу вагу. Тим паче, воно прозвучало несподівано і справило ефект вибуху бомби. Адже, як стверджує Болдін, «ще кілька днів тому Громико в розмовах висловився проти Горбачова, а тут на тобі — за. Отже, він знає те, чого не знають інші. Блок супротивників Горбачова — Тихонов, Гришин, Громико — розпався».

19 грудня 1985 року Гришину було запропоновано заявити на Політбюро про відхід на пенсію. Понад те, у нього відібрали все, окрім квартири. У 1992-му він помер у черзі в районному відділі соціального забезпечення, куди прийшов переоформити пенсію.

Після рішення Політбюро за Пленумом ЦК залишалося формальне схвалення кандидатури нового Генерального секретаря, що одностайно і було продемонстровано. «Коли Громико піднявся на трибуну і в ролі повивального діда почав співати дифірамби Горбачову, я, — фіксує у своїх спогадах член ЦК КПРС В. Фалін, — зауважив Арбатову, який сидів по сусідству: «Домігся-таки міністр свого. Хоч наполовину».

Виявляється, що після смерті Брежнєва Громико пропонував Андропову розділити посади генерального секретаря і голови Президії Верховної Ради, розраховуючи стати номінальним главою держави. Андропов відмовив.

В очікуванні його смерті «Громико націлився на пост генерального секретаря. Устинов та інші поставили йому заслін із вмираючого Черненка — краще взагалі без генерального секретара, ніж Громико». Попрощавшись з амбіціями партійного лідерства, він, як виявилося, продовжував виношувати ідею щодо Президії Верховної Ради СРСР.

Не можна не згадати і про твердження із середовища колишніх співробітників КДБ, які з'явилися останнім часом, щодо інших мотивів, які спонукали сімейство Громико діяти в такому ключі: «Якби він не зробив (Громико. — Авт.) цього вражаючого політичного фінта, — і його самого, і його сина — директора Інституту Африки Ан. А. Громико неодмінно звинуватили б у прихильності до дуже поширеної для високопоставлених можновладців брежнєвських часів практики «приватизації підношень» від іноземних гостей замість, як це формально мало бути, їх здачі державі.

Старший Громико був до того часу власником колекції картин і скульптур із розряду високих зразків спадщини світової культури, а молодший став одноосібним власником найбільшої і однієї з найбагатших у світі колекцій ритуальних масок африканських племен».

Тож «інтереси справи», які спонукали Громико ратувати за Горбачова, за саркастичним зауваженням Фаліна, «тут ні до чого. Вони замикають, а не очолюють ланцюг амбіцій і інтриг». Своєю чергою майбутній генеральний секретар навмисне чи мимоволі брав у них участь, роздаючи запевнення і обіцянки. У тому числі і раніше для Громико. А його син став безпосереднім організатором реалізації задумів батька, бачачи в ньому одного «із головних гравців за політичним столом з воістину диявольськими ставками, де програш і виграш були також хисткі, як палуба корабля, що входить у зону урагану».

За дорученням старшого Громико він проводив активні переговори з політичними, громадськими та науковими діячами, які мали можливість у потрібному ключі піднести інформацію Горбачову. Зокрема, з Є. Примаковим і О. Яковлєвим. Вони ж, своєю чергою, прощупували настрої Громико за дорученням Горбачова. Зійшлися на тому, що «він міг би піти на пост глави держави». Під час підсумкової зустрічі з Яковлєвим Громико-молодший повідомив «про рішення батька кинути свій авторитет у боротьбі за владу на користь Горбачова».

Отже, роль політичної звідниці зіграли Громико-молодший, Примаков, Яковлєв, Арбатов, Черняєв та інші, характеризує яких якнайкраще оцінка філософа О. Зінов'єва: «...кращі порівняно з людьми сталінського періоду здібності й освіта, а також «лібералізм», який додавав їм амплуа опозиціонерів, породили в цих людях непомірно високу зарозумілість, що стала потім однією з рис горбачовізму: вони самі вважали себе ідейними лідерами суспільства і зображали із себе «дисидентів при владі». Пройшовши школу розпусти в ідейних бардаках хрущовських і брежнєвських років, ці люди, вибравшись на поверхню, стали зображати ідейну і творчу цнотливість. Нам усім від самого початку було зрозуміло, що потрібно було зануритися в трясовину, болото і смітник радянської реальності, щоб справді долучитися до правлячої еліти суспільства, яка задає тон життя. Ставши на цей шлях, «кращі люди» хрущовських років самі заглушили той ентузіазм і перетворилися до того часу, коли вони змогли сказати: «Зупинися, мить!», — на одне із наймерзенніших породжень радянської історії».

2 липня 1985 року Андрія Андрійовича за пропозицією Горбачова було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР. Але вже 1 жовтня 1988-го той же Горбачов відправив його на пенсію. Він дуже страждав і сказав синові: «Не говори мені більше про цю людину».

Наприкінці свого життя з його вуст уже відкрито звучали нарікання, що він дуже помилився, помилився в Горбачові. Відчував провину в тому, що через людину, яку запропонував і на кандидатурі якої на вищий політичний пост наполіг, у державі і суспільстві почалися небезпечні процеси. У телефонній розмові з Крючковим у січні 1988-го Громико навіть зронив фразу: «1985 року після смерті Черненка товариші пропонували мені зосередитися на роботі в партії і погодитися посісти пост генерального секретаря ЦК КПРС. Я відмовився, вважаючи, що суто партійна посада не для мене. Може, це було моєю помилкою».

З усіх генеральних секретарів Горбачов продемонстрував найстрімкіший розбіг — менш ніж за добу були вирішені всі питання з його обранням. Квапливість Горбачова на лідерство виявилася і в тому, що він розпорядився помістити в пресі офіційне повідомлення про його обрання з біографією на першій шпальті, тоді як повідомлення про смерть генсека Черненка і некролог — на другій. Напевно, у цьому виявилися і зневага, і грубість, і відчуття суспільних очікувань на зміни, і бажання негайно продемонструвати своє верховенство. Сталін боровся за беззаперечне лідерство більш як п'ятнадцять років. Хрущову знадобилося чотири роки, щоб розібратися зі своїми суперниками і позбутися колективного керівництва. Брежнєв впорався з «тріумвіратом» за декаду, але це була для нього піррова перемога. Андропов і Черненко мало чого досягли у кардинальних змінах. Горбачов домігся визнання його лідером за лічені місяці, відкривши, за визначенням

О. Яковлєва, нову сторінку в житті держави, сторінку березнево-квітневої революції, яка тривала до розпуску СРСР у Біловезькій пущі.

Її можна порівняти хіба що з першими леді США, життя і діяльність яких, зокрема, елегантно описала в книгах-бестселерах Кейт Андерсен Брауер, і відповідати яким і перевершити яких вона прагнула.

Власне, людська індивідуальність і навіть недосконалості перших леді робили їх настільки цікавими. Багато з них вважали себе «звичайною жінкою, яка живе в незвичайний час» (Стів Форд). Виходили з того, що якщо президента обирає вся країна, то «нас вибрав один чоловік» (Лора Буш). Гілларі Клінтон говорила про себе так: «Можливо, я найбільша знаменитість, яку ви по-справжньому не знаєте». Барбара Буш «дотримувалася прекрасної життєвої філософії» її невістки щодо першої леді: «Ти можеш її любити чи ні, але краще її любити».

Хорошим прикладом першої леді може слугувати і Мішель Обама, яка дуже відверто і з тонким гумором описує ранні роки свого заміжжя, коли їй доводилося балансувати між роботою і сім'єю в умовах політичної кар'єри чоловіка, відносини з Б. Обамою, свою роль учасниці передвиборчої кампанії, коли він балотувався на другий президентський термін, традиції і звичаї Білого дому, де сім'я провела вісім років. Адже велике мистецтво полягає в тому, щоб залишитися людиною, вийшовши за нього. І їй це вдалося завдяки тому, що вона дотримувалася правила: я звичайна людина, яка потрапила в незвичайну ситуацію.

У політиці ці знамениті жінки нерідко мали набагато більше значення, ніж офіційні особи. Їм відводиться особлива роль у дипломатії — в згладжуванні шорсткостей і втішенні ображених почуттів. Щовечора, лягаючи в ліжко поруч з президентом, вони можуть впливати на їхні державницькі рішення. Не випадково арабська мудрість говорить: треба остерігатися не тих, хто метає списи, а тих, хто кидається подушками. В її розвиток добре лягає і народне прислів'я: нічна зозуля денну перекує.

Одні перші леді культивували власний образ, особистості інших поглиналися їхніми чоловіками. Але ніщо ними не робиться публічно без політичного розрахунку і висновків про те, допоможе чи нашкодить це їхнім чоловікам. Але водночас їм не потрібно ні про що турбуватися в плані домашніх справ. Було потрібно лише бути на видноті і демонструвати хорошу форму, настрій. Думати про те, щоб справити належне враження, навіть на людей, яких, можливо, ніколи не доведеться зустріти в житті. Терпіти пропонований розпорядок дня, охорону і безліч обслуговувального персоналу, постійне перебування в фокусі суспільної уваги.

Чоловіки деяких з цих жінок уклали з ними угоду, де є пункт про нерозголошення подружньої невірності. Джекі Кеннеді і Гілларі Клінтон — найвідоміші приклади таких обмежень, і вони багато в чому ідеально підходили своїм чоловікам: ерудовані, дотепні, а головне — розсудливі. Але складні шлюби Кеннеді і Клінтон не унікальні. Президент Джонсон не робив таємниці зі своїх романів і на вечірках часто намагався затиснути в кутку найкрасивішу дівчину. А до кінця вечора в нього на обличчі залишалися сліди помади. Леді Берд іноді перебувала в тій самій кімнаті і благала чоловіка перестати її компрометувати.

Під час передвиборчої кампанії 1992 р. Гілларі зробила попередження Б. Клінтону, подібно попередженню Форбса Джону Кеннеді тридцятьма шістьма роками раніше: «Ти досить дурний для того, щоб розтринькати президентство через свій член». Його зв'язок з Монікою Левінські, що тривав з листопада 1995-го по березень 1997 р., відкрився публіці тільки в січні 1998 р. і вразив їхній шлюб до основи. Але все-таки в ім'я вищої мети деякі дружини вимушено дивилися на зради «вінценосних» чоловіків як на їхню «гріховну слабкість», а не «порочну поведінку».

Коротко звернемося до радянської практики, яка визначала місце і роль дружин керівників СРСР.

Надія Крупська протягом тривалого часу була секретарем і радником Леніна, а в останні роки його життя стала головною сполучною ланкою між ним і партією. Обоє були жахливо непристосовані до ведення домашнього господарства і розв'язання побутових проблем. Не склалися і їхні інтимні стосунки через «генітальний інфантилізм» у дружини, чим частково можна пояснити захоплення Леніна іншими жінками. Як згадує одна з його перших симпатій Марія Ессен, «Володимир Ілліч не був аскетом, він любив життя у всій його багатогранності...» Сімейна сварка з цього приводу набула розголосу в соціал-демократичних колах, «коханку-квартирантку» відправили до Росії, де її у 1904 р. заарештували як члена ЦК партії. У листі до неї Ленін просив пам'ятати, що «ми з Вами ще не такі старі — все ще попереду...» Напевно, з урахуванням всіх цих чинників, Єлизавета Василівна, мати Крупської, іноді нарікала: «Звичайно, Володя дуже хороша людина, але все-таки шкода, що Надя не вийшла за того поштового службовця. Можливо, тоді ми б не жили як бродяги».

Крупська вважала, що її чоловік зовсім не великий геній, а звичайна, хоча і дуже талановита людина, з усіма притаманними людям достоїнствами і недоліками. Що надзвичайно дратувало Сталіна, який вбачав в таких оцінках підрив основ нової ідеології — тези про те, що вождь світового пролетаріату — геній. Відповідно він — його найближчий учень і соратник — геній того самого масштабу. Тому вдавався до різних прийомів і ходів, щоб наставити її на правильний шлях. Так, директор лабораторії Мавзолею професор С. Дебов розповідав: Сталін визначив для Крупської спеціальні години для відвідування покійного чоловіка. Біля саркофага ставили стілець, і Крупська, хотіла вона того чи ні, повинна була провести в Мавзолеї визначений час. Надія Костянтинівна розмовляла з Леніним, розповідала йому щось, плакала, а потім раптом сміялася так, ніби сходить з глузду.

Сталін був одружений двічі. Вперше він одружився в 24 роки на 16-річній Катерині Сванідзе, для чого йому довелося погодитися на вінчання в церкві. Катерина була з бідної грузинської сім'ї і настільки сором'язливою, що при появі в будинку гостей ховалася під стіл. У 1907 р., через рік після одруження, вона померла, залишивши сина Якова. Чи то від туберкульозу, чи то — черевного тифу. За свідченнями очевидців, Сталін настільки був пригнічений горем, що на похоронах стрибнув у могилу услід за труною. Однак любов до дружини не врятувала її родичів від репресій.

Сталіну приписують романи з іншими жінками, включно з неповнолітніми, на засланні і в пізніші часи. Після заслання він познайомився з 16-річною Надією Аллілуєвою, яка закохалася в нього без тями. За два роки вони одружилися. Сучасники говорили, що в цьому шлюбі були сильні почуття і любов. У 31 рік все закінчилося для Надії трагічною смертю. За однією з версій, вона наклала на себе руки, опинившись у глибокій кризі через жорстокість чоловіка. Ходили також чутки, ніби Сталін під час чергової сварки кинув дружині: «Знаєш, що ти моя донька?». Нагадавши тим самим, що, коли вона була маленькою, він багато часу проводив з її матір'ю Ольгою — заміжньою жінкою. Сама ж Надія Аллілуєва на вимогу Сталіна робила аборт десять разів.

Жінки Сталіна, за визначенням, не могли чинити будь-який вплив на його поведінку і політику.

Лідером в родині Маленкова (він після смерті Сталіна вважався першим керівником, а не Хрущов, як багато хто вважає) була дружина Валерія Голубцова. Попри те, що у Георгія Максиміліановича був партквиток номер три (перший виписали Леніну, другий — Сталіну), його вважали м'якотілим і податливим, який увесь час відчував потребу опертися на якусь людину з сильною волею (зі спостережень М. Джиласа — одного з керівників Югославії). Зате волі і характеру хоч відбавляй було у Валерії Олексіївни, яка вважалась до того ж явно вираженою антисеміткою, хоча перший чоловік її доньки був євреєм. Вона все життя підштовхувала млявого і інертного чоловіка, привела його на Стару площу, після того, як її взяли на роботу в апарат ЦК.

Дружина Маленкова з 1943 р. очолювала Московський енергетичний інститут і багато зробила для його перетворення на першокласний вищий навчальний заклад. У 1952 р. через хворобу залишила пост ректора і стала заступником директора Інституту історії природознавства і техніки, захистила докторську дисертацію, була професором по кафедрі загальної електротехніки.

Після зняття чоловіка з усіх партійно-державних посад пішла за ним фактично на заслання в Усть-Каменогорськ, пізніше — в Екібастуз. У чомусь у ній можна розгледіти попередницю Р. Горбачової в частині впливу на чоловіка.

Друга дружина Хрущова — Ніна Кухарчук — мала колосальний вплив на чоловіка, який був у побуті, за твердженнями історика Є. Спіцина, банальним підкаблучником. Дійсно, як свідчить їхня правнучка — Ніна Хрущова, «...вона була розумніша за нього і більш освічена, що, можливо, компенсувало той факт, що вона, на відміну від першої дружини Микити, не була красунею в загальноприйнятому сенсі. У Ніни було просте обличчя з носом-гудзиком і солом'яного кольору волосся. Вона була середнього зросту і досить міцної статури. А ще у неї були такі великі ноги, що вони з дідом носили взуття одного розміру.

...Історія їхнього знайомства і залицяння була тим рідкісним випадком, коли вчителька зуміла змінити свого учня на все життя. І на додачу до сильного характеру вона була родом з України, до якої Микита Сергійович завжди мав теплі почуття через своє шахтарське минуле.

...Кожного разу, коли її чоловік наполегливо намагався говорити «пристойною, але не рідною йому українською мовою, так, ніби він українець», їй було так соромно, що вона готова була «провалитися крізь землю».

До речі, дружина Хрущова народилася в Західній Україні — в Холмській губернії, яка входила до вересня 1939 р. до складу Польщі, де до того часу проживали її батьки (за вказівкою М. Хрущова вони були вивезені звідти і у Львові він з ними вперше зустрівся). У її записках, складених для дітей і внуків, які син С. Хрущов відтворив у книзі «Микита Хрущов. Народження наддержави», нібито вбачається несхвальне ставлення до насильницької русифікаторської політики царського уряду, оскільки населення було українським, у селі і вдома говорили рідною мовою.

За мірками того часу вона отримала хорошу освіту — навчалася в Люблінській гімназії, потім — у Холмському жіночому училищі, вивчила російську та польську, пристойно знала французьку, а під час навчання в Москві освоїла ще й англійську. За рівнем революційного і партійного стажу, а також посад (зокрема, входила до керівного складу Компартії Західної України, яка згодом Сталіним фактично була знищена) значно перевершувала раннього М. Хрущова.

Однак вона не хотіла публічності, намагалася не потрапляти в об'єктиви фотоапаратів або кінокамер. У цьому досягли успіху їхній син Сергій і зять Олексій Аджубей. Перший був радником батька в питаннях науки і наукоємних виробництв, супроводжував його в поїздках по країні та за кордоном. А у 28 років був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, а також лауреата Ленінської премії тощо. Другий редагував «Комсомольскую правду», а потім «Известия». Брав участь не тільки в написанні промов Хрущову, а й по суті курував гуманітарну сферу. Часто виконував різні доручення тестя за кордоном і супроводжував його під час зарубіжних візитів. Біда полягала в тому, що Аджубей багато пив, і особливо після того, як потрапив у дім Микити Сергійовича. Через це припускався за кордоном іноді «таких висловлювань, які могли б закінчитися великим галасом у пресі, але виручало його те, що він був зятем високопоставленого радянського керівника». Хрущов чи не перший радянський керівник, крім Леніна, який почав практикувати сімейність у державних справах.

Дружина Брежнєва — Вікторія Петрова (в дівоцтві — Денисова) ніколи не цікавилася політикою і не любила показуватися на публіці, лише двічі була з ним за кордоном під час офіційних візитів.

Андропов був одружений двічі. З першою дружиною Ніною Єнгаличевою, яка народила йому двох дітей, він розірвав відносини. Не цікавився сім'єю навіть в роки війни. Вона отримала від нього лише один лист у кілька рядків з проханням про розлучення через зустріч з іншою жінкою. Нею виявилася колега по комсомолу Тетяна Лебедєва.

У 1956 р. в Угорщині, де в цей час працював послом Андропов, відбулося повстання, під час якого просто під вікнами посольства по-звірячому розправлялися з комуністами. Від побаченого в його дружини стався психічний розлад, через що вона не могла виконувати протокольні обов'язки, жила самітницею в московській квартирі. Іноді зустрічаються твердження, що друга дружина Андропова стала наркоманкою. Вмираючи в лікарні від сухого неврозу, він продовжував писати дружині вірші: «И пусть смеются над поэтом и пусть завидуют вдвойне за то, что посвящал сонеты своей, а не чужой жене».

З першою дружиною Фаїною Васильєвою Черненко прожив у шлюбі кілька років. Хоча в родині вже було двоє дітей. Подальшу долю він пов'язав з Анною Любимовою. Вона давала чоловікові слушні поради, але не більше. Зокрема, посприяла налагодженню його товариських стосунків з Брежнєвим. А основна її увага була зосереджена на трьох їхніх дітях.

За розповідями Анни Черненко, вона дуже перелякалася через обрання чоловіка генеральним секретарем. Розплакавшись, сказала йому: «Що ж ти накоїв, як ти міг погодитися на це!». Адже були — і інші кандидатури — Гришин, Романов... Але найбільше рвався на цю посаду Горбачов. Та Костянтин Устинович вважав, що Горбачову ще зарано, підсумовує дружина Черненка. Наголосивши, що «він прямо Горбачову так і сказав: «Зарано». Мовляв, молодий ще...» Для того, щоб якось прожити після смерті чоловіка, їй довелося підпрацьовувати конс'єржкою.

Навіть із цього невеликого екскурсу щодо дружин перших осіб радянської держави очевидний висновок: якщо за Леніна Крупська мала суспільний статус, перебувала на видноті, то із часів Сталіна така практика фактично не культивувалася. Навіть попри те, що з перших днів радянської влади пропаганда закликала жінок брати активну участь у громадському житті. «Кремлівські дружини» особливо не висувалися. Звідси і покритість таємницею їхнє існування, мало не підпільне циркулювання чуток і пліток, що стосуються сімейного життя радянських вождів. Не випадково велику популярність у період перебудови мала книга Л. Васильєвої «Кремлівські дружини», яка взялася за описування цього боку нашої історії, доволі важливого для розуміння підґрунтя багатьох подій і навіть прийнятих важливих державних рішень.

На наш погляд, багато які умоглядні висновки, що радше нагадують домисли щодо дружин і родин керівників СРСР, є наслідком відсутності належної документальної та фактологічної основи для того, щоб заповнити білі плями в цій частині історії радянської влади. Тоді як у західному світі про перших леді знають не менше, а, можливо, й більше, ніж про чоловіків, зокрема щодо їхнього впливу на вироблення й прийняття багатьох державних рішень. Тим більше що дружини радянських, та й пострадянських лідерів практично не відзначилися власними спогадами. За винятком, мабуть, відомої книги Р. Горбачової «Я сподіваюся» і мемуарів Наїни Єльциної — дружини першого російського президента. Вона, як і дружина Хрущова, вирішила записати спогади для онуків і правнуків. Але близькі вмовили її їх опублікувати. Насамперед тому, що немало історичних подій дружина президента бачила з дуже близької відстані, що дало змогу подивитися на них очима людини, яка безпосередньо стикалася та пропускала через себе багато чого з того, що відбувалося в СРСР, а потім і в РФ, на пострадянському просторі, та й у світі. Проте зовсім не претендувала на участь у державних справах. Щоправда, у цьому досягла успіхів її донька Тетяна.

Тому, як точно помічено О. Філатовою в «Леді Високоповажність», «Раїсу Горбачову або люблять, звеличують до небес, зараховують до лику святих, або ж спускають до рівня банальних проклять. Особливо у світлі результатів їхнього із чоловіком керування країною. Лихомовці добалакуються до того, що це саме вона, «Раїска розвалила СРСР», тоді як прихильники її повторюють: «Якщо б не вона, досі б у совку сиділи». І хоча обидва твердження по суті те саме, питання кута зору тут має вирішальне значення».

Власне кажучи, загальним внутрішнім наповненням цієї пари було властолюбство, безцеремонність щодо колег, панство та корисливість, що розросталися відповідно до збільшення обсягу влади. Неймовірно, але факт: під час перебування в Південній Кореї Горбачову піднесли 100 тис. доларів, і він їх взяв, що спричинило розгубленість і подив у всіх членів делегації. Очевидно, так Бог парує. І в цьому тандемі веденим був Горбачов. Який, зазначимо, державне розглядав як особисте. Тоді як, наприклад, американські президенти і їхні родини сприймають Білий дім як місце тимчасового проживання й за все розплачуються із власних коштів, включаючи туалетний папір. У Радянському Союзі — все за державний кошт і поза будь-яким контролем. З особливим розмахом цим користувалася пара Горбачових. Звернемося тільки до окремих прикладів, що відображають роль Раїси Максимівни в державних справах і її вплив на Михайла Сергійовича:

Під час другого візиту М. Горбачова до України в 1989 р. програмою було передбачено його зустріч зі членами Політбюро ЦК Компартії України. Як розповідала В. Шевченко, В. Щербицький запропонував, щоб на час цього заходу Раїса Максимівна мала можливість подивитися Київ у супроводі Ради Гаврилівни (дружини Щербицького) і Галини Менжерес (заступника голови Київського міськвиконкому). Але та раптом заявила: «Я теж піду на зустріч зі членами Політбюро». Заледве її вмовили на екскурсію. Але вже за півгодини вона з'явилася на засіданні зі словами: «Настав час закінчувати розмову». Горбачов слухняно погодився, нарада завершилася нічим.

Наступного дня було заплановану поїздку на Донбас для зустрічей із шахтарями та металургами. Заздалегідь туди вилетів літак з московськими і київськими журналістами. А основний борт через негоду Донецьк не прийняв. Вирішили летіти до Львова. Але оскільки літак з журналістами перебував у Донецьку, львівську частину візиту фіксували тільки нечисленні представники місцевих ЗМІ. Коли під час бесіди за обідом перший секретар Львівського обкому партії Я. Погребняк звернувся до Горбачова по допомогу у вирішенні важливих для області питань, його дружина різко того обірвала та вичитала. Через це як у Києві, так і у Львові серйозної розмови не вийшло.

Утім, справжній рознос вона вчинила вже ввечері, після повернення до Києва. Горбачов запросив керівників республіки до себе в резиденцію на вечерю. Перед цим вирішили подивитися програму «Время». Під час перегляду назрів скандал, спровокований другою половиною: «Мишо! Як розуміти те, що жодного сюжету не показали про моє перебування у Львові?» — у приступі гніву запитувала вона. Ніякі пояснення про причини відсутності журналістів не приймалися. «Я такий само громадсько-політичний діяч, як і Михайло Сергійович, — гнівно вичитувала Раїса Горбачова присутніх, — тому засоби масової інформації зобов'язані висвітлювати мій візит так само, як і Михайла Сергійовича». Вечеря не відбулася.

Інший випадок з того ж ряду: під час візиту Рейгана до Москви подружжя президентів вирішило поза програмою відвідати радянсько-американську виставку. Журналістська група, що невідлучно перебувала при Горбачовій, не встигла зняти для перебивання різні плани виставки. Через це виникли труднощі з монтажем сюжету для програми «Время». А треба було обов'язково дати «у голосі» висловлення Раїси Максимівни, що не виходило, зокрема через те, що вона припустилася помилки, назвавши радянсько-американську виставку радянсько-вірменською.

Про те, що сталося, доповіли самому Горбачову. І хоча програма «Время» уже п'ятнадцять хвилин тривала в ефірі, він у розмові з керівником телебачення СРСР Л. Кравченком наполягав: програму подовжуйте, вихід шукайте, висловлення Раїси Максимівни повинні бути хоча б перед погодою. Вихід все-таки знайшли й навіть встигли поставити необхідний телесюжет у блок культури програми «Время». Негайно ж подзвонив Горбачов: «Ну от, все-таки вийшло, а ви комизилися...».

За прикладом президентів США подружжя Горбачових навідріз відмовилося під час закордонних, а також внутрішніх поїздок від автомобілів сторони, що приймає. Навіть у соцкраїнах, де були вітчизняні машини ЗІЛ-115. Перша леді завжди ставила питання руба: їздитимемо тільки на радянській автомашині й тільки зі своїм водієм. Кожна закордонна поїдка за такої постановки справи потребувала до країни візиту до двадцяти машин марки ЗІЛ-115. Під них необхідно було сім транспортних літаків ІЛ-76. Часом для перекидання автомашин було потрібно до 30 і більше польотів літаків. Крім того, з кожним разом збільшувалося число членів делегацій, осіб супроводу, співробітників охорони, зв'язку й обслуговуючого персоналу. Загалом воно в останні роки правління Горбачова сягало 400—500 осіб, для яких було потрібно також не менш п'яти-шести літаків.

Як приклад наведемо описання послом О. Трояновським процесу підготовки візиту Горбачова до Китаю:

Одним словом, це було справжнє вторгнення.

Складно навіть уявити, у скільки обходилася така демонстрація величі державному бюджету. До Горбачова такого не було й у помині. Наприклад, під делегації, що їх очолював Брежнєв, зазвичай виділялися два літаки. І без будь-якої доставки свого транспорту.

Подружжя Горбачових віддавало перевагу комфорту, незважаючи навіть на морально-етичні моменти, як це було, наприклад, після землетрусу 1988 р. у Вірменії, що спричинив катастрофічні руйнування та забрав безліч людських життів. Очевидно, Раїса Максимівна взяла підготовку поїздки на місце трагедії у свої руки. Бо після її дзвінка Рижкову, який перебував там, щодо того, куди краще прилітати, його відразу ж набрав керівник «охоронного» управління КДБ із питанням: чи витримає злітно-посадочна смуга в Ленінакані важкий літак з ЗІЛами для Михайла Сергійовича та його супроводу?

У відповідь на це, як зізнається Рижков, він обурився і закричав: «Які ЗІЛи»? Не верзіть нісенітницю. Тут лихо, океан горя, а ви на «членовозах» роз'їжджати зібралися. Що люди скажуть — подумали? Ні-і, Горбачов зі мною їздитиме. На «Ікарусі». І супровід — теж — місця всім вистачить, автобус великий». Проте на ранок прибув літак з розкішним ЗІЛом, та все-таки у Горбачових вистачило здорового глузду не користуватися ним. Зате в рішенні Політбюро ЦК КПРС «Про хід робіт з ліквідації наслідків землетрусу у Вірменській РСР» від 28 грудня 1988 р. було особливо зазначено: величезне значення у винятково складній обстановці, що створилася, для мобілізації сил і ресурсів, формування духовної атмосфери та громадської думки у зв'язку з тим, що трапилося... мало прибуття т. Горбачова М. С. безпосередньо в район стихійного лиха, зустрічі й бесіди з постраждалими, прийняття на місці великих рішень і практичних заходів у масштабах усієї країни щодо надання необхідної термінової й всебічної допомоги Вірменії. Як і у випадку із Чорнобильською трагедією цим і обмежилася його участь у ліквідації наслідків жахливого землетрусу. Нагадаємо, що Чорнобильську АЕС він відвідав з короткою екскурсією тільки в 1989 році.

Увійшовши в смак влади, вишукана Р. Горбачова активно прилучала до панства й чоловіка, схильність до якого була помічена за ними із часів Ставропілля. Вони почали будувати собі особняки й квартири, приморські дачі, які обійшлися державі в величезні суми. Зокрема, були відреставровані резиденція в Ново-Огарьово, побудовані дві дачі на Чорноморському узбережжі: Криму — Форос і на Кавказі — у районі Піцунди. І це при тому, можу свідчити як очевидець, що тільки в Криму налічувалося до півтора десятка прекрасних особняків з величезними реліктовими територіями, в яких раніше відпочивали перші особи країни. Але, з розповідей обізнаних людей, з якими мені довелось зустрічатися, вони не припали до душі першої леді. Тому ударними темпами звели величний комплекс будинків у Форосі, де Горбачов з родиною в серпні 1991 р. переживав «ув'язнення».

Горбачов, якого під'юджувала дружина, вимагав підвищеної уваги до своєї персони, організації помпезних прийомів іноземних гостей, розвив потяг до знайомства та приятелюванню з видатними діячами культури і науки, зачастив у закордонні поїздки. Як належне почав приймати іноземні почесті, солідні гонорари за видання в СРСР і за кордоном величезними накладами своїх книг. Приохотився до нагород від західних держав і різних іноземних організацій.

Уявляється, що саме Л. Кравченку у хвилини одкровень відкрився Горбачов щодо причин такого домінування над ним дружини. Коли, він, що підштовхувався суспільними обуреннями, яке досягло критичної оцінки, вирішив показати йому відповідну добірку листів, які масовим потоком ішли на телебачення, реакція Горбачова спочатку була прогнозовано доволі нервовою: «Ти що, Леоніде, уподібнюєшся обивателям? Невже неясно, що на візитах президента має право супроводжувати дружина? Такі й міжнародні стандарти!». Хоча, зрозуміло, у листах обурених трудящих йшлося не тільки й не стільки про закордонні вояжі, що помпезно обставляються.

А потім несподівано зізнався: «Скажу тобі відверто, коли я їду один, без Раїси Максимівни, то в мене поганий настрій, працюю наполовину свого інтелектуального ККД. Одним словом, почуваюся не у своїй тарілці. Інша справа, коли вона поруч, я бачу її очі, її реакцію й щораз надихаюся...». У цьому, напевно, і причини того, що дружина Горбачова відігравала роль якщо не першої, але й не другої особи в радянській державі, впливала на рішення генерального секретаря ЦК КПРС і президента СРСР. І в принципі несе свою частку відповідальності за їхні наслідки.