У сакральну дату – 22 червня 1994 р. – Росія приєдналась до співпраці з НАТО за програмою «Партнерство заради миру». ПЗМ – рамковий документ, що був оприлюднений Альянсом у 1994 р. одночасно із запрошенням зацікавлених країн до участі в програмі. В ній закріплено зобов’язання країн-членів НАТО проводити консультації з будь-якою країною-партнером, яка вбачає пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці.

Слід мати на увазі, що після припинення діяльності Організації Варшавського договору 1 липня 1991 р. не зовсім зрозумілою була й доля самої конструкції НАТО. Доцільності його існування у незмінному вигляді після зникнення головного супротивника. Проте на вимоги російських керівників враховувати це та проблему безпеки Росії при розгляді питань відносно нових членів Альянсу, відповідь зводилась переважно до такого: не можемо відмовляти країнам, які бажають увійти до нього.

Тоді як воєнна доктрина Росії успадкувала радянську позицію: від НАТО її мають відділяти інші країни. Звідси й наростання роздратування у відносинах, у тому числі через югославський чинник – хоча у Росії вже не було чим протистояти натовській політиці. Її почали просто ігнорувати як слабку державу, на заяви російського керівництва фактично перестали звертати увагу. Тим більше що з середини 1996 р. фізичний стан Б. Єльцина не був секретом для західних політиків. До того ж, за різного роду свідченнями, він втратив інтерес до цієї проблеми.

Не становило таємниці й те, що російські збройні сили не мають можливостей для здійснення військових операцій оперативного рівня. Сучасна техніка в них наприкінці 1990-х рр. сукупно не перевищувала 15%, а в сухопутних частинах – 3%. На той час США витрачали за рік на одного військовослужбовця 125-150 тис. доларів, тоді як Росія – на рівні 15-20 тисяч (загалом у її збройних силах тоді налічувалось 2,1 млн чоловік).

Лейтмотив заперечень РФ проти розширення НАТО зводився до одного – у майбутньому такий курс обернеться серйозними проблемами. Ілюзії відносно все ще можливої дружби з Альянсом розвіялись після знаменитого розвороту літака з Є. Примаковим над Атлантикою. «Але, - як згадує колишній заступник секретаря Радбезу Росії В. Денисов, - це був уже жест відчаю».

Він же наводить ще один показовий епізод: у 1996 р. на зустрічі з керівництвом НАТО секретар Радбезу РФ О. Лебедь перерахував ймовірні наслідки розширення Альянсу. Але відчуваючи, що ними не проймається протилежна сторона, завершив свою доповідь словами: «Ну, а якщо ви й на це не відреагуєте, нам залишається лише …». І раптом голосно заспівав «Вставай, страна огромная!» Далі – підсумував: «Ось так все й буде».

Зосередившись на створенні нового стратегічного простору безпеки за допомогою енергетичних можливостей, потужної військової організації та інтеграційних зусиль на пострадянському просторі, Росія, по-перше, почала сприйматися Заходом за ревізіоністську державу з відповідною протидією для її стримування; по-друге, їй доводиться діяти за умов, коли стало складно домовлятися через втрату «партнерами» довіри до неї. Ситуація має такий вигляд, що їй сьогодні протистоять не тільки країни-члени НАТО, а чи не усі європейські держави, включно з Швейцарією, Австрією, Швецією, Фінляндією.

У розширеному вдвічі НАТО РФ убачає головну стратегічну загрозу для себе, особливо з можливістю ще й перспективи членства в ньому України. Очевидно, саме цим можна пояснити її масштабну ініціативу у вигляді двох документів від 15 грудня 2021 р. для США й НАТО: договір між РФ та НАТО про гарантії безпеки й угода про заходи забезпечення безпеки РФ і держав-членів НАТО. Нагадаю їх основний зміст: виключення подальшого розширення Альянсу на схід, відмова від прийняття до нього колишніх радянських республік та від військового співробітництва з ними, прийняття сторонами на себе зобов’язань не розміщувати ракети, які можуть вражати цілі на територіях один одного, ядерної зброї за межами власних кордонів.

Такі наперед неприйнятні Заходу пропозиції, які підводили до повного пере- налаштування усієї системи міжнародної безпеки, були сприйняті ним за ультиматум. Відповідно Росії відмовили у її головній вимозі – нерозширенні НАТО на схід. Утім, таку відповідь слід було очікувати вже у момент, коли ця пропозиція лише прозвучала. Як зазначає The New York Times (4.02.2022 р.), головним чином тому, що запропоновані ідеї «повинні прийняти форму нової архітектури європейської безпеки, що визнавала б сферу впливу Росії на пострадянському просторі та відкидало універсальність західних цінностей. Мета полягає не у відновленні Радянського Союзу, а у відновленні того, що Путін вважає історичною Росією».

Водночас «партнери» пішли назустріч Росії у «другорядних питаннях», які донедавна вважалися для Москви також важливими. А саме: нерозміщення стратегічної і наступальної зброї в Україні, розширення взаємодії з США у покращенні контролю за навчаннями, повернення до взаємних інспекцій, відновлення діалогу з контролю над озброєнням, підтримання стратегічної стабільності, поновлення відносин у форматі Рада Росія – НАТО тощо.

У принципі, через повне згортання контактів та дефіцит довіри, запропоноване США й НАТО могло б допомогти перейти до діалогу, який відсутній останні роки, та не дозволити зірватися на «військово технічні відповіді». Проте Захід зациклився на безкінечному обговоренні вторгнення Росії в Україну, демонстрації її підтримки постачанням озброєння, масованою інформацією про різні «пекельні» санкції у разі агресії проти неї.

Звісно, Росія просто так не відступить від задекларованих принципів. Проте наївний вигляд мають міркування, що її керівництво може не розуміти наслідків у разі ініціювання ним збройного конфлікту. Того, що такий акт лише зміцнить нинішній європейський порядок та сконсолідує Європу, посилить лідерство над нею США. Інша річ – політика максимального тиску на європейців, намагання розколоти їх ряди, у тому числі за допомогою енергетичного важеля впливу.

Російська сторона в особі міністра С. Лаврова звинувачує «партнерів» в ігноруванні повноти формулювань Стамбульського документа саміту ОБСЄ 1999 р. й Астанинської декларації саміту ОБСЄ 2010 року. Та відповідно вимагає від їх підписантів роз’яснення того, як вони розуміють принципи неподільності безпеки. Справді, Захід звертає увагу у зазначених документах на одну позицію: кожна країна має право обирати собі союзників. І не звертає увагу на не менш важливий її аспект – не зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших держав.

У свою чергу російська сторона обходить «кислотний» для неї принцип європейської безпеки, зафіксований у Хельсінкському заключному акті 1975 р. – поважання прав, характерних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, повага до територіальної цілісності держав та непорушності кордонів. Зауважимо: останній припис у свій час з великими труднощами було просунуто делегацією СРСР, щоб убезпечити НДР від німецького «реваншизму» - об’єднання її з ФРН у єдину Німеччину.

Не можна не помітити підмін, до яких вдається Захід – заміну принципу неподільності безпеки Європи «євроатлантичною», що суперечить документам, які підписали лідери усіх країн – членів ОБСЄ: жодні держави не можуть бути наділені переважаючою відповідальністю за підтримання миру й стабільності у регіоні ОБСЄ. Принагідно зауважимо: чи не звідси довільні трактування Мінських угод сторонами конфлікту? Ще важливіше запитання: чи буде бодай якесь продовження діалогу між Росією, США й НАТО через відмову Заходу в нерозповсюдженні Альянсу? Адже є низка варіантів, застосування яких не порушить засадничі документи Альянсу, і водночас дасть змогу зняти напруження, що перейшло в фазу гострого протистояння сторін.

Усе це в сукупності вказує на те, що світ рухається до нового світопорядку. Західне домінування розмивається. На підході перспектива множинного лідерства, що в підсумку обернеться боротьбою за сфери впливу і новою архітектурою безпеки.

Зокрема, це добре проглядається на прикладі Росії та Китаю. Як і всі великі держави, вони намагаються позначити власну сферу безпеки навколо своїх кордонів, протистояти планам Заходу перебудувати всі суспільства за євроатлантичними зразками. Такий спільний виклик штовхає їх до взаємної стратегічної підтримки, щоб протистояти не тільки та не стільки політиці США, скільки загальній зростаючій конфліктності світової політики практично по всьому її полю.

Американські санкції, схоже, створили нові стимули для подальшого зближення Москви і Пекіна, на що вказують останні домовленості В. Путіна і Сі Дзіньпіна. Вони, очевидно, вважають для себе неприйнятним відсування їх на другий план у світовій політиці, й обоє вони внаслідок історичної самосвідомості не спроможні жити у чужих моделях розвитку. Саме це одночасно формує у них і потенційний внутрішній конфлікт, коли «величезний імпульс до захисту національних інтересів може створювати й точки «розриву» на горизонті в декілька десятків років. ...Історично та культурно Росія традиційно тяжіє до Заходу, а не до Азії».

До цього слід додати зростання розриву економічної потуги Китаю і Росії. За останні 20 років Китай збільшив свої переваги по ВВП з чотирьох до майже десяти. У 2021 р. китайська економіка показала понад 8% зростання, а російська — майже 4%. Офіційний воєнний бюджет КНР — 209 млрд доларів, РФ — 51 млрд. Якщо СРСР був для Китаю старшим братом, то нині, судячи з цих та інших ключових показників, — усе навпаки.

Підсумовуючи, слід констатувати: сучасна доба має досвід існування в умовах двополюсності та однополюсності. Тепер на часі необхідність засвоєння мистецтва співжиття з його багатополюсністю. Зокрема, і особливо, для таких держав як Україна, яка перебуває в епіцентрі геополітичних інтересів. Нинішні події навколо неї – наочний тому доказ.

У цьому зв’язку слід мати на увазі таке: у 1960 р. Великобританія організувала Європейську Асоціацію вільної торгівлі, яка в різні роки мала у своїх рядах десять країн: власне Британію, Норвегію, Австрію, Швецію, Швейцарію, Данію, Португалію, Фінляндію, Ісландію та Ліхтенштейн. У процесі вступу цих держав до ЄС у ній залишились лише Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

На основі відродження цього «сплячого» інституту Лондон, мабуть, збирається вибудовувати свою політику у «східному питанні». З огляду на те, що на східному фланзі є група країн — Україна, Молдова, умовно Білорусь, Туреччина, балканські країни, які поки що не знаходять місця в об’єднаній Європі. Союз таких держав, включно з чотирма членами Асоціації, міг би не просто стати її «зовнішнім контуром», а й одночасно зробити Великобританію рівноправним партнером ЄС. Тоді як розрекламований альянс Великобританії, Польщі та України має обмежені шанси на успіх. Уже навіть тому, що він зорієнтований проти Москви, має чисто воєнний вигляд, а присутність у ньому Польщі не принесе політичної «доданої вартості». Адже вона — член ЄС, а відповідно повинна виконувати його правила, хоча й демонструє фронду щодо до нього.

Той факт, що Україна стала точкою, у якій перетинаються інтереси практично всіх світових і регіональних держав, за винятком поки що Китаю й Японії, вказує на зростаючий геополітичний інтерес до неї. А те, що після Джонсона Україну відвідав Ердоган, лише підтверджує тезу про активну підготовку нових проектів, у які планується її залучення.Туреччина особливо акт ивно підгортає під себе Україну, проклавши шлях до підписання вигідної Анкарі угоди про вільну торгівлю своїми пропозиціями про посередництво між Києвом і Москвою.


Не плановані раніше візити до України президента Франції та канцлера Німеччини, схоже, покликані показати, що вони не збираються поступатися іншим посередництвом у розв’язанні «української проблеми». Тим більше, що їм особисто потрібні історії успіху для підвищення власної капіталізації. Макрону – на виборах президента, Шольцу – для закріплення лідерства.

Показово, що керівники ключових країн свої візити в Україну поєднують з відвідуванням Москви. І, можна лише здогадуватись, не лише через їх переконаність, що від неї залежить мир на українській землі.

Критично важливо, щоб такою масованою консолідацією підтримки Захід не «заколихав» українське керівництво до стану ейфорії, коли йому здаватиметься, що проблеми України розсмокчуться без будь-яких його зусиль та непростих рішень. Сьогодні, як ніколи, має бути розуміння – за нас ніхто їх не розв’язуватиме. І не розв’яже.