Очевидно, що ленінська стратегія й тактика захоплення влади й наступне встановлення Сталіним тоталітарного режиму були скопійовані Муссоліні в 1922—1934 роках. Не будемо забувати, що до 1914 р. він був одним із найрадикальніше налаштованих лідерів італійського соціалізму, а пізніше став моделлю для Гітлера. Щодо порівняння, то воно, на думку історика С. Куртуа, лежить на рівні трьох монополій: могутня єдина партія, харизматичний лідер, ідеологія нової людини (чи то «класова», чи то «расова» ідея) і контроль над суспільством.

Радянський Союз ніколи не визнавав, що він захопив і анексував польські території, а позиціонував цю операцію як дії в інтересах надання братньої допомоги трудящим Західної України та Західної Білорусії у визволенні їх від соціального й національного рабства (тільки в 1989 р. II З’їзд народних депутатів СРСР формально засудив факт підписання додаткового протоколу до пакту Молотова — Ріббентропа й інших секретних домовленостей з Німеччиною. Секретні протоколи були визнані «юридично неспроможними й недійсними з моменту їх підписання»). Особливо з урахуванням того прямого засудження європейським співтовариством пакту Молотова — Ріббентропа, а також двох тоталітарних режимів, які, як випливає із раніше зазначених документів, знищили в ХХ столітті більшу частину Європи. Такого роду трактування, як вважає, наприклад, Е. Епплбом, «дратують Путіна, який щорічно з розмахом святкує перемогу в Другій світовій війні... Він не тільки хоче зробити Росію знову великою: він прагне зробити її такою «великою», якою вона була в той момент, коли Червона армія ввійшла в Берлін».

За великим рахунком, і на це вказує Є. Кустова — директор Департаменту слов’янських досліджень Страсбурзького університету, «російське керівництво прагне насамперед збереження сформованого після Другої світової війни світоустрою, який серйозно похитнувся з розпадом СРСР. Цей порядок забезпечував СРСР легітимність — як визволителя — і статус великої держави. Нині, коли імідж Росії за кордоном було відчутно підірвано, вона не може допустити утвердження в західному світі уявлення про СРСР як про агресора нарівні з Гітлером в 1939 році й про окупанта Східної Європи з 1944 року». Це по-перше. По-друге, «історія Великої Вітчизняної війни, як її називали в СРСР і нині у Росії, посідає центральне місце в російській національній ідентичності. Ця історія служить для мобілізації населення, легітимізації й зміцнення образу Росії, яка пожертвувала собою заради всієї Європи: до того ж ця жертва не визнається іншими країнами». Отже, «Росія задіює історію й ретельно відбирає те, що може бути почуте західними країнами, зокрема все, що стосується Холокосту, щоб зміцнити свій статус великої держави, яка вже врятувала світ у минулому й залишається сьогодні ключовим гравцем у міжнародній політиці».

Радянсько-німецький договір справді зруйнував останні бар’єри на шляху до війни, але в комбінації зі зрадою Чехословаччини в Мюнхені у вересні 1938 р., коли прем’єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен і прем’єр-міністр Франції Е. Даладьє поступилися претензіям Гітлера на Судетську область, що дало тому змогу завершити в березні 1939 р. процес окупації усієї цієї країни.

Не можна не сказати й про те, що тогочасна політика переважно будувалася на витончених комбінаціях, досягаючи власних інтересів за рахунок інших. Інакше справа може дійти ледве чи не до виправдання Парижа й Лондона, які без кінця домовлялися з нацистською Німеччиною протягом 1933—1939 рр. і, зокрема, підписання Мюнхенської угоди. Крім усього іншого, потрібно розуміти й враховувати дух часу. Як зазначив один проникливий експерт, «Кремль проводив дипломатію, яка не була ні моральною, ні ідеологічною. Політика Москви, як і політика демократій, не була ані чистою, ані шляхетною, ані безумно підступною».

Тоді як його перекладач, що досить добре знав звички фюрера, усвідомлював, що «коли з тилу його захистить Сталін, він стане ще більш необережним і безвідповідальним у своїй зовнішній політиці». Підтвердженням таких передчуттів стали слова Гітлера в розмові з міністром закордонних справ Японії Мацуокі: «Коли повернетеся в Японію, не варто повідомляти вашому імператорові, що не виникне питання про конфлікт між Німеччиною й Радянським Союзом». За словами Гітлера, візит міністра закордонних справ Молотова в Берлін у листопаді 1940 р. показав, що «Росія хоче прибрати до рук Європу». За цим пішло показове зізнання про укладений за півтора року до цього німецько-радянський пакт про ненапад: «Чесним цей пакт ніколи не був — занадто глибока прірва в наших світоглядах».

Російський історик і громадський діяч В. Енгель закликає розглядати ситуацію з пактом у загальному контексті, у тому числі низки договорів з Німеччиною внаслідок краху Версальської системи. І розуміння абсолютно всіма міжнародними лідерами, що війна невідворотна й необхідно щось робити, щоб запобігти їй.

При всій стислості й недовговічності нацистсько-радянського пакту — він тривав тільки двадцять два місяці й містив лише сім коротких статей, що нараховують менш як 280 слів, — договір цей мав величезне значення. І його «ніяк не можна віднести до другорядних або дивовижних подій, і знати про нього важливо не тільки для того, щоб краще зрозуміти Другу світову війну, а й щоб повніше уявити собі загальну картину європейської історії ХХ століття».

Включно також з міркуваннями істориків і письменників щодо того, який вигляд мав би світ після перемоги Німеччини — і як би вона її досягла. У їхньому середовищі прийнято вважати, що лише подвійна помилка Гітлера — вторгнення в Радянський Союз, а потім оголошення війни Америці — привела його до краху. А також найвища ціна, яку заплатив за перемогу радянський народ. Якби не його відвага, рішучість і жертви всупереч усім обставинам, Гітлер, як вважає багато хто з них, цілком міг би перемогти.

Слід погодитися із твердженням Е. Епплбом, що «сталінізм і особисто самого Сталіна врятував історичний випадок — Друга світова війна. Незважаючи на хаос і помилки, незважаючи на загибель мільйонів і спустошення країни, перемога зміцнила легітимність системи і її лідера, підтвердивши їхню спроможність до влади». Боротьба з фашизмом стала й найбільшою перевіркою на міцність і, можливо, взагалі найбільшим випробуванням, які витримав радянський народ. Тоді як розрахунки Гітлера ґрунтувалися на тому, що від нищівного удару вермахту СРСР просто розвалиться, а з розгромом радянських військ відбудеться й політичний крах більшовицького режиму, у тому числі через неприйняття його значною частиною населення країни.

Такого роду запитання вимагають свого осмислення і у роботах із Другої світової війни, і в цілому з історії ХХ сторіччя. Наявна література, насамперед мемуарна, багато в чому має у собі відбиток раніше встановленої офіційної доктрини, а також «забороненої пам’яті» для учасників і очевидців війни. Їм важко було «встояти перед спокусою запозичити офіційні розповіді й подати як свої власні ...а коли вже підеш таким шляхом, зійти з нього важко». До речі, через це складно сприймати як достовірні свідчення не тільки мемуари, опубліковані в радянський час, а також і листи. Вони, по суті, проходили «подвійну цензуру» — внутрішню й зовнішню. От чому найбільш автентичними й цінними джерелами особистого походження з історії війни є щоденники. Але їх, через відомі причини, дійшло до дослідників не так уже багато.

Очікування і навіть упевненість у тому, що радянська влада довго не вистоїть, багатьом надавали сміливості: люди вже не ховаючись критикували радянський режим і палили комуністичну літературу. Хоча атаку на Москву вдалося відбити, панічні настрої виявлялися чи не при кожному успіху німців на фронті. Звідси — масове ухилення від призову в Червону армію, дезертирства, здача в полон і перехід на службу до ворога, співробітництво з ним на окупованих територіях.

У тій само Західній Україні населення, яке в 1939 р. зустрічало Червону армію квітами, переконавшись на власному досвіді в суті радянської влади, в 1941 р. урочисто вітало вже німецькі війська. Схожа картина мала місце на багатьох територіях, що потрапили під окупацію. Окупаційні війська здобували прихильність багатьох місцевих жителів зокрема тим, що відкрили церкви і дозволили богослужіння.

Історик Я. Грицак звертає увагу на те, що український вимір у Другій світовій війні був набагато важливішим, аніж ми собі уявляємо. Такий висновок, на його думку, зокрема, випливає із книжок Т. Снайдера «Криваві землі» і «Чорна земля», у яких показана центральність територій між Берліном і Москвою для вирішення долі Європи. Серцем цих кривавих земель була Україна. Він також нагадує про оцінки науковців щодо причин, через які Україна опинилася в епіцентрі двох війн. Перша пов’язана з їх характером — тотальним, що своєю чергою потребувало використання озброєнь винищувального характеру. А вони вимагали максимальної мобілізації природних і людських ресурсів. Україна мала все це. Друга причина лежала в геополітичній площині: той, хто володів Києвом, отримував можливість контролювати Москву.

Перша світова війна не вирішила українське питання. Навпаки, українці опинилися в складі одночасно чотирьох держав — СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії, а напередодні війни до них додалася ще й Угорщина. Сталін забезпечив об’єднання і визнання українців як нації, точніше — забезпечив видимість такого визнання. У всякому разі, зазначає Грицак, «закрив українське питання», перетворив його на внутрішнє питання СРСР.

За німецькими даними, тільки за перші шість місяців війни в полоні опинилося понад 3,8 млн радянських військовослужбовців. За перший місяць війська НКВС затримали за «невпорядкований» відступ 203 867 червоноармійців і повернули їх у фронтові частини. Загалом у другій половині 1941 р. було затримано 638 112 осіб, яких підозрювали у дезертирстві.

Якщо за перші місяці війни на одного полоненого німця припадало 415 полонених червоноармійців, то з 1942 р. це співвідношення наблизилося до одиниці (з 6,3 млн полонених радянських солдатів 2,5 млн здалися в період з 1942-го по травень 1945 р.; за цей період віддали перевагу полону 2,2 млн німецьких солдатів). 25 липня 1941 р. німецьке командування видало наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. Згідно з ним, до 13 листопада було відпущено додому майже 320 тис. осіб — переважно українців, білорусів і прибалтів. Потім ця практика припинилася, так вирішив Гітлер.

На думку інших істориків, йдеться про 9,6 млн. При таких розбіжностях не можна говорити про надійну базу даних. Те саме, але в ще більшому обсязі стосується й жертв серед радянського цивільного населення. Їхня кількість у будь-якому разі величезна, але питання в тому, скільки саме: сім мільйонів або понад двадцять? Причиною цієї значної різниці стали різні методи підрахунків і неоднакові проміжки часу. Так, наприклад, якщо просто порівнювати статистику в 1930-х й 1950-х роках, до втрат Другої світової війни можна зарахувати й жертв сталінізму.

Існує багато інших підрахунків, що мають великі розбіжності, проте вони не міняють суті, а тільки посилюють цю скорботну статистику. Наприклад, історик і публіцист Б. Соколов наводить свої жахливі підрахунки співвідношення втрат СРСР і Німеччини в Другій світовій війні: «Загальна кількість загиблих і померлих у СРСР — 43 448 000, Німеччині — 5 950 000, співвідношення — 7,3:1; зокрема цивільних осіб у СРСР — 16 900 000, Німеччині — 2 000 000, співвідношення — 8,5:1; зокрема в збройних силах СРСР — 26 548 000, Німеччини — 3 950 000, співвідношення — 6,7:1.

Радянський Союз був єдиною державою у світі, що оголосила полон своїх солдатів тяжким злочином. Для нього існували лише поняття дезертирів, зрадників батьківщини і ворогів народу, а військовополонених — було відсутнє. Оскільки «робітничо-селянська влада не могла допустити, щоб революційні солдати Робітничо-селянської Червоної армії шукали порятунку в полоні у класового ворога, то радянський уряд уже в 1917 р. більше не вважав себе зв’язаним Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни, і в 1929 р. відмовився й від ратифікації Женевської конвенції про захист військовополонених». Ось іронічно-гіркі роздуми на цю тему одного з персонажів роману Ю. Полякова, який побував у полоні:

Така атмосфера, включно із страхом перед покаранням родин і репресій стосовно близьких, а також стерті з лиця землі міста і села, численні трупи мирних жителів спричиняли жорсткість опору і притлумлювали бажання здаватися в полон. Німець виявився гіршим за сталінського чекіста. Тим більше що навіть радянські військовослужбовці, які втекли з полону з ризиком для життя, підозрювалися в державній зраді, проходили через військові трибунали, що нерідко було тотожним розстрілу або десяти рокам таборів. І це на додачу до того, що, наприклад, в 1942 р., коли особливо потрібні були люди на фронті, а кількість політв’язнів у таборах ГУЛАГу доходила до 1,5 млн — значне зростання порівняно з одним мільйоном у 1937 році. Третина з них, тобто 500 тис., становила можливі шпигуни.

Жорстокість Сталіна до свого народу перегукується з діями в агонії Гітлера. Зокрема, виступаючи востаннє по радіо 30 січня 1945 р., він зажадав від кожного німця виконати свій борг сповна, іти на будь-яку жертву, «яку від нього вимагатимуть, яку від нього доведеться вимагати». Рейхсміністр юстиції «за наказом фюрера» віддав розпорядження про створення військово-польових судів, які повинні були розбиратися «з усіма злочинами, що підривають німецьку бойову міць і рішучість до боротьби». Вони не скупилися на смертні вироки. З березня в Берліні можна було бачити десятки повішених на деревах і ліхтарних стовпах. Із солдатами, які відбилися від частин, поводилися як зі злочинцями. Знищувалися концтабори, ув’язнених гнали вглиб країни, десятки тисяч із них загинули від виснаження і голоду, їх забивали на смерть або розстрілювали. Приводилися в дію смертні вироки борцям опору.

Але навіть з урахуванням усього цього у країнах, які стали жертвами гітлерівської агресії, не було такого морального розкладання, масового дезертирства та співробітництва з окупантами, як у СРСР. Чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих гіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищила 800 тис. Тільки в СС служило більш як 150 тис. колишніх радянських громадян. Існують й інші дані, згідно з якими кількість радянських колабораціоністів у збройних силах Німеччини коливалася в межах 1—1,24 млн осіб, зокрема 250 тис. українців. За підрахунками історика К. Александрова, кожен 17-й військовослужбовець вермахту належав до колишніх радянських громадян. Сюди слід додати й те, що в «хрестовому поході» проти СРСР брали участь від півтора до двох з половиною мільйона добровольців з інших країн, які воювали в частинах вермахту і ваффен СС.

Антирадянську поведінку демонструвала чимала частина й цивільного населення, передусім сільського — в Україні та Білорусії, а також інших доданих до СРСР перед війною територій. З урахуванням цієї обставини у функції партизанського руху також було здійснення контролю над населенням на окупованих територіях з відповідними каральними повноваженнями.

Новозеландський історик Девід Стехел — автор найбільш авторитетних досліджень, присвячених приблизно першим шести місяцям російської кампанії вермахту (серед його книжок: «Операція «Барбаросса» і поразка Німеччини на сході», «Київ, 1941 рік», «Операція «Тайфун», «Битва за Москву» і «Відступ від Москви»), ґрунтуючись на широкому наборі офіційних документів, спогадів, щоденників та інших джерел, зокрема, розповідає про німецьких солдатів, які користувалися гостинністю російських селян. Хоча будинки їхні вони потім знищували в рамках політики «спаленої землі» з метою позбавити Червону армію можливого прихистку, внаслідок чого мирне населення виявлялося незахищеним на безжалісному зимовому холоді.

У сучасному міжнародному праві термін «колабораціонізм» означає співробітництво із цивільними та військовими структурами противника на шкоду своїй державі. Вперше це поняття вжив (зовсім не в негативному сенсі) маршал Анрі Петен, глава так званого режиму Віші (1940—1945 рр.) — ультраконсервативної держави, створеної на півдні Франції і фактично союзної Третьому рейху. При цьому часто зустрічається помилка — підміна слова колабораціонізм нейтральним поняттям колаборація (означає процес будь-якої спільної діяльності людей та організацій).

Проведений ученими історико-правовий аналіз термінології вказує на те, що колабораціонізм мав місце, тільки якщо в людини був намір саме надавати допомогу Третьому рейху, а не просто завдавати збитків СРСР. Інакше в колабораціоністи можна було б записати всі антирадянські сили, що діяли на окупованій території СРСР, а це не так.

Прямий умисел був характерним для ідейних, «політичних» колабораціоністів. Непрямий, тобто свідоме допущення наслідків або байдуже ставлення до них, — в осіб, які були залучені в колабораціонізм з інших мотивів.

У всякому разі наявність умислу корелюється з добровільністю залучення в колабораціонізм. Фахівці також розділяють вимушений і свідомий колабораціонізм. Серед них переважає точка зору, що в СРСР «цивільний колабораціонізм здебільшого мав вимушений характер, мотивами якого були страх і прагнення людини до фізичного виживання, неприйняття радянської влади з ідейних міркувань; етнополітичні фактори — шовінізм, націоналізм».

Після докорінного перелому у війні почалося масове дезертирство й перехід «легіонерів» на радянський бік. Так, в 1943 р. у Могильові були роззброєно кілька українських загонів, при цьому 1 350 осіб відправлено в табори для військовополонених, а 105 командирів ув’язнено. Командира 154-го кримськотатарського батальйону було арештовано окупантами «як неблагонадійного». В 147-му кримськотатарському батальйоні 76 осіб розстріляли як «прорадянський елемент». Майже третину всіх кримськотатарських батальйонів роззброїли, а інші вивели в Румунію. Відзначалися й такі випадки, як розстріл окупантами «добровольців», які відмовилися брати участь у каральних акціях проти партизанів або просто надягти німецьку форму.

У 1943—1949 рр. у СРСР відбулося 20 судових процесів стосовно нацистських військових злочинців і колабораціоністів — у Харкові, Краснодарі, Краснодоні, Смоленську, Брянську, Ленінграді, Миколаєві, Мінську, Києві, Великих Луках, Ризі, Сталіні, Бобруйську, Севастополі, Чернігові, Полтаві, Вітебську, Кишиневі, Новгороді та Гомелі. Харківський процес (грудень 1943 р.) — перший у світі суд над нацистськими військовими злочинцями, серед яких були троє німецьких військовослужбовців і один колабораціоніст. Їх засудили до смертної кари, вирок виконали в присутності 50 тис. жителів Харкова. Саме цей процес створив юридичний прецедент, закріплений пізніше Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнбергу: «Наказ не звільняє від відповідальності за геноцид».

Безповоротні втрати Червоної армії в операціях на Європейському континенті обчислюються майже мільйоном осіб. І з огляду на такі обставини тут відбулася зустріч двох світів, двох цивілізацій — західної і радянської. У Європі з’явилася нова сила, але Червона армія була тільки військовим виявом цієї сили.

До неї придивлялися — обережно, непевно й вичікувально, ставлячи собі запитання, як це робив тоді успішний угорський письменник, інтелектуал і публіцист Ш. Мараї, коли уперше зустрівся із радянським солдатом 26 грудня 1944 р.:

До того ж потрібно враховувати, що за роки війни в Червону армію було призвано 27 віків, а відповідно в Європу прийшли різні радянські покоління, люди різного рівня освіти й життєвого досвіду, різних соціальних прошарків, з різними поглядами й настроями, а також уявленнями про добро та зло. Від цього зіткнення західної й східної людини справило особливо глибоке взаємне враження, відобразило ідеологічну прірву й цивілізаційний розрив між «колективною» східною свідомістю й західним індивідуалізмом, незважаючи навіть на найбільше в історії європейської цивілізації гріхопадіння нацистської Німеччини.

Радянські бійці та командири були шоковані побаченою в Європі якістю матеріального життя. А за шоком відчули заздрість, образу, розчарування, почуття ущербності й лють. Особливо в Німеччині, як найбільш розвиненій країні (крім них з порядками тут мали можливість ознайомитися майже три мільйони молодих людей віком від 14 років і більше, зокрема 2,2 млн українців, які були вивезені на примусові роботи. Після війни понад 80% остарбайтерів репатріювали в Україну, а більш як 100 тис. відмовилися від репатріації й залишилися жити на Заході).

Можливість порівнювати, що з’явилася з огляду на такі обставини, привела до часткового саморуйнування самоізоляції сталінської держави, ігнорування «ідеології мовчання», викликала до життя здатність до критичного мислення, самостійних оцінок і висновків. Принаймні у значної частини солдатів і офіцерів, які побачили інше життя і відчули себе народом. Вражаюче, але в 1945 р. офіцери Червоної армії почали слати в Москву листи з вимогами реформ: припинення безпідставних арештів, культурної відкритості, повернення земельних угідь народу. Історик О. Хлевнюк фіксує:

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним відчувало, що відбуваються зміни в суспільній свідомості. Мало того, побоювалося, як зазначав Ш. Мараї, внутрішнього «становища в Росії, яке після Другої світової війни істотно змінилося: після трьох перших десятиліть повної непоінформованості й ізоляції прийшов час, коли із Заходу повернулися додому солдати, які побачили, що інші порядки й спосіб життя здатні швидше й ефективніше забезпечити народу добробут, гідні умови життя. Розтривоженість інтелігенції, що виявилася в цієї відлиговій, більш відкритій атмосфері, була лише поверхневим симптомом, невдоволення комуністичним ладом розчарованих письменників, учених, художників комуністи могли придушити поліцейськими засобами. Насправді комуністи боялися того, що в Радянському Союзі почнеться тиск знизу, піднімаючись до верхів». Пам’ятаючи, мабуть, що кутузівська армія повернулася з Європи в 1812 р. з низкою передових ідей. І з кутузівської армії, європейського походу з’явилися майбутні декабристи — носії нових визвольних настроїв.

Не можна залишити поза увагою і те, з якими настроями і як поверталися додому (частину репатрійованих відправляли через Польщу до кордону СРСР пішки, а потім — замість рідних місць — у робочі батальйони) радянські люди, вивезені на примусові роботи, і що очікувало їх на батьківщині. До 15 травня 1946 р. у СРСР було повернуто 5 308 443 особи: цивільного населення — 3 497 574 і колишніх військовополонених — 1 810 869. Вони одержали такі напрямки: за місцем проживання й служби — 3 300 270, у Червону армію й робочі батальйони — 1 666 299, у розпорядження Міністерства внутрішніх справ — 347 874 особи.

У 1950—1951 рр. дослідники з Гарвардського університету провели інтерв’ювання декількох сотень післявоєнних емігрантів — колишніх радянських громадян у таборах для переміщених осіб на території Німеччини. Дослідників цікавила соціальна структура радянського суспільства, настрої радянських людей. Серед респондентів були робітники й селяни, інтелігенти, колишні офіцери Червоної армії й учасники колабораціоністських формувань, журналісти й керуючі підприємствами, лідери національних рухів. Усіх їх поєднувало одне — неприйняття радянської влади.

Тут необхідно зробити відступ для пояснення того, що таке «Гарвардський проект» і для чого він призначався. Професор Стратфордського університету С. Новіков зробив досить докладний його опис:

Річ у тім, що коли в серпні 1949 р. СРСР випробував свою першу атомну бомбу, Вашингтон прискорив темпи підготовки до війни, вважаючи, що протягом десятиліття США будуть уразливі для нападу СРСР. На думку вашингтонських стратегів, повномасштабна війна мала неминуче привести до краху радянського режиму. У зв’язку із цим виникало запитання: хто управлятиме переможеною країною. Адже перемогти у війні, а потім пустити ситуацію самопливом було занадто ризиковано: зрештою в Росії проживало тоді майже 200 млн осіб і в неї була ядерна зброя.

ЦРУ вивчило наявні організації російських емігрантів. Висновки були гнітючими. Тоді виникла ідея оцінки лідерського потенціалу нового покоління вихідців із СРСР, які проживають переважно в Німеччині — таборах в американській зоні, і не бажають повертатися додому, боячись опинитися в ГУЛАГу. Інтерв’юерів цікавило все — і особисті історії, і відомості про те, що і як улаштовано в СРСР. Це було важливо з урахуванням закритості СРСР, а також того, що всі публікації та передачі радянських ЗМІ були пропагандою і не відбивали реальний стан справ у країні.

Посилаючись на досвід Другої світової війни, коли величезна — насправді безпрецедентна — кількість військовослужбовців дезертирувала з Червоної армії й перейшла на бік німців, передбачалося, що початок нової війни неминуче спричинить розкол у радянській армії, зокрема у її вищому керівництві. А з нової хвилі емігрантів можна буде «виловити» потрібні кадри для виконання управлінських функцій у переможеному Радянському Союзі.

Коли югославський комуніст Мілован Джилас поскаржився Сталіну на свавілля, що його коять червоноармійці, той вибухнув: «Як так, ви не можете зрозуміти солдата, який пройшов тисячі кілометрів через кров, вогонь та смерть і хоче розважитися з жінкою?».

Очевидно, він, крім іншого, дотримувався історичних аналогій, згідно з якими до військової здобичі чоловіка-переможця також належить і жінка, а отже, «чоловіки — це гарматне м’ясо, а жінки — м’ясо для чоловіків». Описуючи практику таких «принципів» у книжці «Наші тіла, їхні поля боїв. Війна з використанням життів жінок», кореспондент лондонської газети «Санді таймс» Крістіна Лем констатує: «Сексуальне насильство на війні діставало мовчазну згоду, такі злочини були безкарні, а військові та політичні лідери дивилися на це крізь пальці. Або вони взагалі заперечували такі факти». Однак радянське керівництво закривало на це очі лише до травня 1945 року. Коли долю Німеччини було вже вирішено і було потрібно заручитися підтримкою хоча б частини німців, Москва стала наводити у своїх військах лад «залізною рукою». Виражалося це в тому, що винні в насильствах над німецьким населенням із цього часу стали поповнювати сибірські концтабори.

Було б помилкою говорити про те, що на радянській території «панувало пекло», а там, де стояли союзники, був рай земний. У книжці «Після падіння Третього Рейха: жорстока сторона союзної окупації» історик Джайлс Макдоно вказує: «Катування, страти, зґвалтування — це робили союзники в переможеній Німеччині». І якщо радянські війська «відзначилися» лише в жовтні 1944-го і січні—квітні 1945 р., то американці, англійці та французи робили те само від початку 1945-го по початок 1949 року.

Певною мірою, мабуть, і тому під час повернення додому солдати та офіцери були вимушені підписувати зобов’язання про нерозголошення, у якому обіцяли ніколи й нікому не розповідати про те, що їм довелося побачити і пережити. Як наслідок — багато ветеранів могли згадувати тільки ту війну, яку були зобов’язані пам’ятати.

Більшовицькі лідери, які прийшли до влади насильницьким шляхом, боялися, щоб якісь сили не скористалися їхнім досвідом після побаченого в Європі. Зокрема, їм постійно ввижалися змови та перевороти, які начебто походили з військового середовища. Взагалі Сталін ставився до нього з підозрою. Можливо, свій відбиток наклала громадянська війна і участь майбутнього вождя в боротьбі проти «золотопогонників», а також те, що частина з них погодилася служити в Червоній армії, а потім деякі переметнулися до білих.

Й. Бродський досить точно помітив тодішні настрої у військових колах: «Cмело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою». Хоча військова еліта жодного разу не виступила проти партійно-політичного керівництва, навіть у тих випадках, коли здійснювалися напади на її власні інтереси. Віддаючи своїх представників на заклання, вона разом з усіма збройними силами залишалася найважливішою опорою влади. І це при тому, що загальна кількість осіб вищого «комначполитсостава» армії (від бригадного до вищої ланки) нараховувало 932 особи, з них 729 — розстріляно. У роки війни загинуло, померло і було репресовано вдвічі менше воєначальників. Розуміючи, що тепер вони мають зовсім інший статус в очах суспільства, ніж було до війни, Сталін почав витискати їх на периферію суспільної уваги. В 1947 р. скасували святкування Дня Перемоги, він просто став робочим днем, а в 1948-му — виплати за нагороди і поранення, пільги на проїзд і оплату житла. Це був удар по честі переможців, які відчули себе народом.

Через такі і багато інших обставин передвоєнний, та й воєнний, періоди радянської історії усе ще потребують докладних досліджень. Для цього потрібне подолання політичної доцільності, вибіркової пам’яті, моральної амнезії або надмірного запам’ятовування і того, що американський історик Йосеф Хаім Йерушалмі назвав «терором забування». Адже це тільки Генріх IV в 1598 р. міг Нантським едиктом вимагати покласти край релігійним війнам у Франції. Для чого просто заборонив своїм підданим, і католикам, і протестантам, згадувати про це: «...Спогади про все, що відбулося з тієї й іншої сторони з початку березня 1585 року до нашого коронування й протягом інших попередніх смут, буде стерто, начебто нічого не відбувалося».

У такому разі нам доведеться керуватися установкою генерала Шарля де Голля, який на енергійний протест одного з радників щодо його рішення визнати незалежність Алжиру: «Але було пролито стільки крові!» сухо відреагував: «Нічого не сохне швидше за кров». Але це вже буде блюзнірством стосовно незлічимих жертв народів тодішнього Радянського Союзу.